Лірники – співці, які супроводжують свій спів власною грою на лірі. У минулі часи такими співцями ставали переважно вихідці з народу. Поряд з кобзарями (бандуристами) вони були, по суті, професійними виконавцями нар. фольклору. Зовнішня відмінність між лірниками і кобзарями полягала в тому, що останні грали не на лірі, а на бандурі чи кобзі й співали в основному думи та історичні українські пісні. Лірники здебільшого співали релігійні та релігійно-моралістичні пісні, почасти – жартівливо-сатиричні, рідше – історичні. Як і кобзарі, лірники організовувалися в братства, мали свої звичаї, неписані закони й особливу мову (лірницька мова). Для вступу в таке братство бажаючий повинен був іти в науку до старого лірника, в якого впродовж, як правило, 3-х років і 3-х місяців навчався молитов, гри на лірі, співу лірницьких пісень та лірницької мови. Лірниками ставали здебільшого сліпі музично обдаровані люди, які грою на лірі мали змогу заробити собі на прожиток. Супроводжував лірника зрячий поводир. Закінчивши навчання, учень у присутності "дідів" – старих лірників – здавав іспит і в разі успішного екзаменування отримував у ході особливої церемонії ліру й відтоді вважався повноправним лірником.
Іван Харитонович Власюк.Народився у селі Залюття Старовижівського району Волинської області у сім'ї малозаможного селянина із села Кримне Володимир-Волинського повіту.
У дитячому віці втратив зір внаслідок хвороби. Під час Першої світової війни разом з батьками перебував у Курській губернії у "біженцях", звідки повернувся у 1921 році на батьківщину.
Про лірництво на Волині можна знайти інформацію у Зведеному краєзнавчому каталозі.
Директор Любомльського краєзнавчого музею Юрій Фініковський опублікував світлини лірників на площа Ринок у Любомлі.
Немає коментарів:
Дописати коментар