75 років від дня народження А. О. Маренич (1949) – народної артистки України

Талановита волинська співачка Антоніна Олександрівна Маренич народилася 17 березня 1949 року. Любов до музики в маленької Антоніни зароджувалась ще в дитинстві, оскільки вона зростала у музично обдарованій сім’ї: батько грав на акордеоні та вів самодіяльність на роботі, а мама співала (мала великий голосовий діапазон). Антоніна закінчила Самарське педучилище і Рівненський інститут культури зі спеціальності диригент хору.

Свою творчу діяльність як співачка починала в оркестрі Юрія Саульського в Москві, куди була запрошена в кінці 1968 року. У 1970-х роках вона на запрошення приїхала на Волинь. Антоніна в Луцьку досить швидко вивчила нашу солов’їну мову, зріднилася з українською культурою, піднесла рівень виконавської майстерності.

Наприкінці 1973 року Антоніна разом з сестрою Світланою та чоловіком Валерієм Мареничом створили вокальне тріо. Ініціатива створення колективу належала саме Антоніні. За її словами, у ті часи вже існувало чимало дуетів, та лише їй спало на думку створити тріо. Спів Мареничів брав свої витоки з глибинних джерел народної пісні, що ввібрала мудрість і печаль, ласкавий гумор і широку образність не одного покоління. В репертуарі колективу поряд з українськими народними піснями: «Несе Галя воду», «Ой, у гаю при Дунаю», «Чом ти не прийшов», «У неділю пораненько» та інші, звучали твори сучасних композиторів: «Три поради», «Чарівна скрипка» (І. Поклада) та народів світу: «Ти, гітара і я» (іспан.), «Три капуцини» (франц.), «Есперансо» (кубин.).

Визнання до талановитої молоді прийшло наприкінці 1970-х років. Весною 1978 року вони взяли участь у Харківському фестивалі-конкурсі, де отримали гран-прі. Величезний успіх тріо здобуло під час концерту у Палаці культури «Україна» в Києві.

У творчого колективу була власна неповторна манера виконання, свій стиль. Ініціатором музичних обробок була Антоніна. Виражалось це у відмові від традиційного голосного супроводу, фонограм і електроакустичних підсилювачів. Вони співали лише під тихий передзвін струн гітари та перестук бонгів. Їх спів зачаровував своєю щирістю, з’явилося високе розуміння сили пісні.

У кінці 1970-х років Мареничі стали призерами фестивалю «Донецькі самоцвіти», переможцями зонального конкурсу вокальних і вокально-інструментальних ансамблів, присвяченого ХІ Всесвітньому фестивалю молоді і студентів, отримали І місце і приз глядачів у телеконкурсі «З піснею по життю». Вони успішно гастролювали в Польщі, Чехословаччині, Болгарії, США, Канаді та Великобританії. У Чехословаччині після своїх виступів кілька місяців вважалися найпопулярнішими виконавцями і займали вищі сходинки хіт-парадів. Українське центральне телебачення зняло фільм «Співає тріо Мареничів», а в 1979 році фірма «Мелодія» випустила платівку з записами їх пісень. Також колектив записував свої твори у студіях грамзапису у Білостоці в Польщі, у Чехословаччині, Канаді (1990 р.).

Навесні 1979 року Мареничам було присвоєно звання заслужених артистів УРСР.

Пісні у виконанні колективу зворушували серце, піднімали настрій, вселяли віру і оптимізм. Кожен номер концертної програми тріо – це маленька вистава. Її оригінальність проявлялася в незначних, на перший погляд, деталях костюмів, способах використання губної гармошки, бонгів чи маракасів. Вдумлива режисерська робота Антоніни Маренич над кожним номером допомагала розкриттю первозданної краси пісенного слова, виразної і багатої мелодії. Саме це обумовило успіх Мареничів. У березні 1999 року у київській фірмі «Оберіг» був виданий компакт-диск тріо «Три тополі».

За вагомий особистий внесок у розвиток української пісенної спадщини 8 лютого 2003 року Указом Президента України учасникам тріо Мареничів присвоєно звання народних артистів України.

Взимку 2004 року Антоніна Маренич вирішила покинути тріо і продовжити свій творчий шлях самостійно. Набутий досвід під час роботи у тріо допоміг співачці повніше розкрити свій талант. Антоніна не тільки виконує пісні, а й пише тексти та кладе їх на власну музику. Отож, у неї відкриваються ще й композиторські здібності. Її пісні глибоко філософські, з непростим музичним оформленням, з цікавими поетичними образами. Найбільшу популярність здобули такі авторські твори Антоніни Маренич, як «Земле моя», «Осіння мелодія», «Дорога життя», «О, любове» та інші. Чимало пісень написані на вірші українських поетів: В. Простопчука, В. Кравчука, Ю. Прокіпчак, Й. Фиштика.

У 2005 році співачка взяла участь у гала-концерті до Дня Києва, який відбувся у Палаці культури «Україна». Наприкінці 2006 року у київській фірмі «Росток-Рекордз» був виданий ліцензійний компакт-диск Антоніни Маренич «Співаю для Вас», куди ввійшли такі твори, як «Земле моя», колискова для міста «Луцьк, засинай», романс на вірші Лесі Українки «Смутної провесни» (авторська назва «Поцілунок »), « Колискова для всіх» та інші.

У 2007 році Антоніна Маренич дала сольний концерт у Палаці культури «Україна». Публіка з величезним задоволенням та бурхливими оваціями зустріла народну артистку. У 2008 році вона знову стала учасником гала-концерту, присвяченого Дню Києва.

Антоніна Маренич принесла на естраду вокальну стриманість – mezzo voce (італ. – спів напівголосу), повернула на сцену проникливу задушевну мелодійність. Чистий, прозорий, зворушливо-людяний спів артистки заворожує. Кожну пісню вона виконує по-своєму особливо: легкість і граціозність поєднуються з елементами гротеску, ліризм з мотивами драматизації співіснують з іскринками народного гумору, використання різноманітних гам неповторно синтезується у творах.

У 2006 і в грудні 2007 роках у рамках міжнародного фестивалю сучасної пісні «Шлягер року» Антоніна Олександрівна Маренич за вагомий особистий внесок у розвиток сучасної музичної культури була відзначена спеціальними нагородами. 2007 року нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

У серпні 2008 року в Болгарії відбувся дитячий фестиваль-конкурс «Слов’янський віночок», на якому з вітальним словом від України виступила Антоніна Маренич.

1 лютого 2021 року Президент України Володимир Зеленський підписав наказ № 42/2021 про призначення державних стипендій двом учасницям фольк-групи «Тріо Маренич» Світлані та Антоніні.

За високу професійну майстерність, значний особистий внесок у розвиток культури, популяризацію українського музичного мистецтва 27 липня 2022 року під час пленарного засідання 33-ї сесії міської ради депутати присвоїли звання «Почесний громадянин Луцької міської територіальної громади» учасникам українського музичного колективу «Тріо Маренич».

Співачка, композитор, народна артистка України і просто красива жінка Антоніна Олександрівна Маренич сповнена творчих планів і задумів, впевнено крокує по життю, незважаючи на різні перипетії долі.

Антоніна Маренич не полишила Україну з початком повномасштабного воєнного вторгнення Росії. Мисткиня вболіває за долю України та молиться за наших воїнів-захисників. Незважаючи на те, що вона має проблеми з голосом, готова заспівати нашу Переможну пісню в будь-яку мить. Заспівати наживо.

Людмила Ланшина

 Ланшина Л. 17 березня 75 років від дня народження А. О. Маренич (1949) – народної артистки України / Л. Ланшина // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2024 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки. – Луцьк, 2024. – С. 55–59.

Література:

Про призначення державних стипендій видатним діячам культури і мистецтва : розпорядження Президента України від 02. 04. 2007 р. № 73 // Уряд. кур’єр. – 2007. – 11 квіт. – С. 11.

Про присвоєння почесного звання «Народний артист України» : Указ Президента України від 08. 02. 2003 р. № 96 // Віче. – 2003. – 13 лют. – С. 1.

***

Волинь / Укр. наук. т-во геральдики і вексилології ; Ін-т біогр. дослідж. ; авт.-упоряд. В. В. Болгов. – Київ : Поліграфкн., 2006. – 318 с. – (Новітня історія України).

Про А. О. Маренич – с. 238.

Волинь на зламі століть : історія краю (1989–2000 рр.). – Луцьк : Вежа, 2001. – 694 с.

Про А. О. Маренич – с. 360–361.

Співає тріо Мареничів. – Київ : Муз. Україна, 1993. – 64 с.

Бондаренко Б. «Тріо Маренич»: від слави до забуття : рівно п'ятдесят років тому було створено легендарний український колектив / Б. Бондаренко // Історія+. – 2023. – № 1. – С. 8–9.

Герей В. Тріо Мареничів: таємниця перерваної пісні / В. Герей, Д.  Кравченко // Укр. Слово. – 2016. – 23–29 листоп. – С. 3.

Гуменюк Н. Антоніна Маренич : сорок років творчості / Н. Гуменюк // Віче. – 2007. – 23–29 серп. – С. 3.

Гуменюк Н. Без тріо, але з нагородою : Народна артистка України Антоніна Маренич отримала диплом «За вагомий внесок у розвиток сучасної музичної культури» / Н. Гуменюк // Віче. – 2006. – 28 груд. – С. 3.

Клімчук Л. Антоніна Маренич у новому амплуа / Л. Клімчук // Луцьк. замок. – 2010. – 4 лют. – С. 9.

Крищенко В. Осяйний блиск слави: «Тріо Мареничі» / В. Крищенко // Літ. Україна. – 2021. – 9 жовт. – С. 21.

Маслій М. Так вбивали рідну культуру, мову, пісню… / М. Маслій // Слава праці плюс. – 2020. –13–19 трав. – С. 5.

Недільський В. Таємниці перерваної пісні Мареничів : рівно 48 років тому, 1 січня 1973-го, було створено знамените співоче тріо / В. Недільський // Високий Замок. – 31 груд. 2020 – 6 січ. 2021. – С. 11.

Олег Крамар і тріо Мареничів у Харкові // Дзвін. – 2005. – № 7. – С. 105–106.

Тріо Маренич – славетний колектив із Луцька // Укр. Слово. – 2016. – 7–13 верес. – С. 12.

***

Ланшина Л. 17 березня 60 років від дні народження А. О. Маренич (1949) – народної артистки України / Л. Ланшина // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2009 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Е. С. Ксендзук. – Луцьк, 2009. – С. 34–37.

Рудаков М. Мареничів Тріо / М. Рудаков // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2018. – Т. 19 : Малиш–Медицина. – С. 178.

Столярчук Б. Й. Митці Рівненщини : енцикл. довід. / Б. Й. Столярчук. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Рівне, 2011. – С. 202.

 

Мартинюк Микола Іванович – український письменник, літературний критик, перекладач, журналіст, науковець, педагог, видавець.

 

Мартинюк Микола Іванович (Віктор Березнюк, М. Іванович, Марко Комар, Нік Мак-Тернюк, Микола Сало (Свіжина), Микола Верес) – український письменник, літературний критик, перекладач, журналіст, науковець, педагог, видавець.

Народився 14 березня 1971 року в с. Залібівка Здолбунівського району Рівненської області.

Закінчив Маломощаницьку восьмирічну школу (1986), шкільний відділ Луцького педагогічного училища ім. Я. Галана (1990), факультет україністики Волинського державного університету ім. Лесі Українки (1995) та аспірантуру при ВДУ ім. Лесі Українки (1998). Один рік (1998–1999) завідував музеєм Лесі Українки, викладав історію української літератури й історію української літературної критики на факультеті україністики ВДУ. З жовтня 1999 року працював викладачем кафедри української та зарубіжної філології, а з 2000 р. – доцентом, завідувачем кафедри журналістики Вищої школи «Луцький гуманітарний університет». З листопада 2008 до серпня 2011 року працював на посаді доцента кафедри української літератури Волинського національного університету ім. Лесі Українки. З вересня 2011 включно до червня 2013 року – доцент кафедри журналістики ПВНЗ «Луцький гуманітарний університет». З вересня 2013 року – завідувач кафедри словесних дисциплін Луцького педагогічного коледжу. 2014 року викладав редакторську майстерність, керував науковими роботами і виробничою практикою в Інституті філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.

17 квітня 2000 року в Інституті літератури НАН України захистив кандидатську дисертацію на тему «Своєрідність художнього втілення національної ідеї у творчості Володимира Самійленка» за спеціальністю 10.01.01 – українська література. Вчене звання доцента кафедри української літератури М. І. Мартинюку присвоєно в січні 2011 року.

Дописувати до газет розпочав ще навчаючись в Луцькому педагогічному училищі. Перша публікація датована 16 квітня 1988 року. Відтак у підсумку за цей рік став одноосібним переможцем обласного поетичного конкурсу «Перші акорди». Вихованець літературної студії «Лесин кадуб» (1988–1994 рр.). Навчання у вузі й аспірантурі поєднував із журналістською практикою.

У 1991–1993 роках працював у редакції газети «Педагог» Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки, 1993–1996 роках – на посадах редактора та співредактора (разом з М. Лапківим) часопису «Альма-матер» ВДУ ім. Лесі Українки, а також – диктором Луцької міськрайонної редакції радіомовлення (1995–1996).

Із січня 1991 до червня 1993 року – автор і ведучий літературної сторінки «Лесина вітальня» в газеті «Педагог» ЛДПІ ім. Лесі Українки. З дня створення в березні 1991 року – член студентської літературної студії «Співаниця». 1992 року удвох із дружиною Ларисою на правах позаштатного тандему авторів вели інтелектуально-розважальну рубрику у волинській обласній газеті для дітей і батьків «Добрий день». У різні роки співпрацював з періодичними виданнями – «Молодий ленінець», «Молода Волинь», «Віче», «Волинський вісник», «Радянська Волинь», «Волинь», «Нате», «Народна трибуна», «Луцький замок» (Луцьк), «Шлях Ілліча» (Здолбунів), «Зоря комунізму», «Нова доба» (Маневичі) та ін. 1992 року у статусі позаштатного літературного редактора працював у першому приватному луцькому видавництві «Родовід» (директор – С. В. Лець). У середині 1990-х років належав до неформальної творчої спілки «ЦВІрКуН» («Цивільна ватага іронічно-культурного нахилу»).

1995–1998 роках – автор пізнавально-інформаційної передачі «Книгозбірня» на радіостанції «Луцьк» та Волинському радіо (96 радіовипусків), з 2003 до 2005 року – пізнавально-літературної програми «Фоліант» (34 вип.), з 2004 до 2005 року – літературно-мистецької програми-сатиліта «Книгозбірня «Фоліанта» (19 вип.), 2006 року – тематичної радіопрограми «Літературна студія «Досвітні огні» (3 вип.), 2007 року – «З книжкової скрині видавництва «Твердині» (експеримент. вип.) на Волинському радіо.

25 жовтня 2004 року М. І. Мартинюк заснував приватне підприємство «Поліграфічно-видавничий дім «Твердиня», яке стало одним з лідерів на ринку видавничо-поліграфічних послуг. Позаштатний літературний редактор видавництва «Клуб сімейного дозвілля» (2016–2019).

Член Національної спілки журналістів України із січня 2000 року (належить до первинного осередку газети «Вісник + К») і Волинського Академічного дому Академії наук вищої освіти України з часу його заснування (березень 1995 року). Учений секретар Волинського академічного дому. Секретар редакційної колегії фахових наукових часописів «Філологічні студії», «Проблеми славістики».

З квітня 2011 року – член Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство».

Член НСПУ з 15 жовтня 2014 року. Заступник голови обласної організації НСПУ з 23 лютого 2018 року.

Член журі Волинського обласного літературно-мистецького конкурсу «Неповторність» (2004–2019), почесний член журі Всеукраїнського конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв та пісенної лірики про кохання «Коронація слова» у номінації «Романи» (2011–2019).

Учасник у складі Волинської делегації VII (2014) та VIIІ (2017) та Х (2018) чергових і позачергових з'їздів письменників України.

Лауреат Міжнародної літературної премії імені М. В. Гоголя («Тріумф») 2007 року, Міжнародної літературної премії імені Г. С. Сковороди «Сад божественних пісень» 2016 року; дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу сучасної малої прози «Сила малого» (2008). Фіналіст Міжнародного конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв та пісенної лірики про кохання «Коронація слова–2012» у номінації «Прозові твори для дітей».

2011 року нагороджений Почесним знаком НСЖУ, 2016 року найвищою нагородою – почесним знаком НСЖУ «Золота медаль української журналістики».

2014 року нагороджений ювілейною медаллю Українського фонду культури «За вірність заповітам Кобзаря» – до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка.

2016 року удостоєний грамоти і нагрудного знака «Золотий Пегас» Союзу Болгарських Письменників, диплома (друга премія) Міжнародного конкурсу поезії «Лирични гласове» (Софія, Болгарія), Міжнародної почесної нагороди – Медаль Івана Мазепи, медалі «За відродження України».

2017 року відзначений Премією імені Якова Гальчевського у номінації «за видавничу діяльність».

2020 року став лауреатом Премії імені Галшки Гулевичівни «за видання українською мовою серії книг зарубіжних авторів».

Автор понад 50 наукових і публіцистичних праць, у т. ч. – однієї монографії (2 видання), однієї хрестоматії, ряду статей у фахових виданнях. Викладацький і науково-практичний досвід М. І. Мартинюка узагальнено в доброму десяткові навчально-методичних праць.

Автор поетичних книжок – «Одинадцята заповідь» (1997), «Грибний дощ» (2004), «На святого Миколая» (2006), «Світ за Брайлем» (2012), «Сага за свещи» (2017, в перекл. болгарською Димитра Христова), прозової – «Під мурами твердині» (2012), книг перекладів – «Анжела Димчева. Игли в съня/Голки уві сні» (2017, у співавт. з В. Мельником), «Бойка Драгомірецька. Читання піску» (2017, у співавт. з В. Мельником), «Христо Черняев. Єдина любов» (2017), «Божена Боба-Диґа «завтра сьогодні вчора» (2017, у співавт.), «Аксана Спринчан «Кава з украінскім мёдам/Кава з українським медом» (2017), «Броніслава Волкова «Vítr na kolenou/Вітер на колінах» (2019), наукової – «Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–19391, 1941–1944 рр.» (2005, у співавт. з І. Павлюком), монографії – «Національна ідея в життєтворчості Володимира Самійленка» (2009); добірок в альманахах – «Струни життя» (1999), «Світязь» (2000, 2006, 2015–2020), тематичних поетичних антологіях – «Кіт Матіфас та інші» (2008), «Луцький замок у мистецькому просторі України» (2012) та «Помежи словом і століттями» (2016), «Вільний вітер/Волен вятър» (укр.-болг., 2017), «Ако търсиш любов» (болг., 2018), «Антологія сучасної української літератури: Армія. Мова. Віра» (2019), «Далягляды’19: замежная літаратура» (білорус., 2019), «Цветя от ангели» (болг., 2019), «Антологія літератури письменників Волині «Під Лесиним небом»« (2019), «20th Jubilee antology» (США, 2020), «ЖЫВЕ БЕЛАРУСЬ! За нашу і вашу свободу! : Антологія сучасної білоруської поезії» (2020); наукових та літературно-критичних публікацій у фахових виданнях «Слово і час», «Філологічні студії», «Проблеми славістики», «Сіверянський літопис», «Мова та історія» (переклади), «Бористен» (переклади), літературно-мистецькому журналі «Терен», часописах «Форма(р)т», «Книжник-Review», «Золота пектораль», «Яровиця», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Літаратурная Белорусь» (поезія в пер. Аксани Спринчан), «Словото днес» (Болгарія, поезія в пер. Димитра Христова), «Знаци» (Болгарія, поезія в пер. Елки Няголової), «Ciechanowskie Zeszyty Literackie» (Польща, поезія в пер. Павла Крупки), «Hybryda» (Польща, поезія в пер. Марека Вавжинського), (Польща, поезія в пер. Лілі Гелени Метрики), «3η Χιλιετία» (Греція, поезія в пер. Павла Крупки), обласній, міській і районній періодиці.

Автор поетичних та прозових перекладів з білоруської (Аксана Спринчан, Віктар Шніп, Людміла Рублєвська, Ригор Барадулін, Мікола Кандратов, Володимир Некляєв, Сяргей Амяльчук), болгарської (Пейо Яворов, Георги Атанасов, Атанас Капралов, Магдалена Абаджиева, Невена Борисова, Анжела Димчева, Бойка Драгомирецька, Тодор Іванов, Христо Черняев, Катя Кремзер, Мина Карагьозова, Любомир Левчев, Ґален Ґанев), чеської (Броніслава Волкова) та російської (Павло Кричевський, Сергій Драгомирецький) мов. Поезії М. Мартинюка перекладені білоруською (Аксана Спринчан), болгарською (Димитр Христов, Бойка Драгомірецька, Елка Няголова, Ґален Ґанев), польською (Марек Вавжинський, Павел Крупка, Аґнєшка Герман, Ліля Гелена Метрика), грецькою (Павел Крупка), англійською (Броніслава Волкова) та російською (Павло Кричевський) мовами.

Доробок представлено у всеукраїнському виданні «Сучасна література рідного краю: посібник серії «Шкільна бібліотека» для 5–7 класів закладів загальної середньої освіти» (2020).

Працює над укладанням нового біобібліографічно-хрестоматійного проєкту «Літературна мапа Волині».

Ляснюк О. 14 березня 50 років від дня народження М. І. Мартинюка (1971) – українського письменника та журналіста / О. Ляснюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2021 рік / Волин. обл. рада ; Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2020. – С. 66–71.

Література:

Мартинюк М. І. Або… або : рецензії на зламі тисячоліть / М. І. Мартинюк. – Луцьк : Твердиня, 2014. – 100 с.

Мартинюк М. І. Грибний дощ : вірші / М. І. Мартинюк. – Луцьк : Твердиня. 2004. – 24 с.

Мартинюк М. І. На святого Миколая : поезія для дошк. та молодш. шк. віку / М. І. Мартинюк ; худ. І. Романюк. – Луцьк : Твердиня, 2006. – 8 с.

Мартинюк М. І. Національна ідея в життєтворчості Володимира Самійленка : монографія / М. І. Мартинюк. – Луцьк : Твердиня, 2009. – 192 с.

Мартинюк М. І. Одинадцята заповідь : поезії / М. Мартинюк. – Київ : Європа, 1997. – 92 с.

Мартинюк М. І. Під мурами твердині : іст. повість : для серед. та ст. шк. / М. І. Мартинюк. – Луцьк : Твердиня, 2012. – 128 с.

Мартинюк М. І. Сага за свещи : стихове / М. І. Мартинюк ; пер. з укр. Д. Христов. – София : Мултипринт, 2017. – 71 с.

Мартинюк М. І. Світ за Брайлем : поезії / М. І. Мартинюк. – Луцьк : Твердиня, 2012. – 128 с.

Павлюк І. З. Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1941–1944 рр. / І. З. Павлюк, М. І. Мартинюк. – Луцьк : Твердиня, 2005. – 428 с.

 

Тріумф української Терпсіхори

 

Наталія Семенівна Тиравська (у дівоцтві Солошенко) народилась 9 березня 1924 р. в Ківерцях у національно-свідомій українській родині. Її батько родом з Полтавщини, був старшиною армії УНР, мати киянка. Сім’я приїхала на Волинь через загрозу більшовицьких репресій. У 1938 р. вона закінчила польську початкову школу в Ківерцях і продовжила навчання у Луцькій українській гімназії, одночасно відвідувала приватну балетну школу Софії Вігурської. У 1942 р. починає працювати солісткою балету у Волинському українському театрі Луцька. У 1943 р. виходить заміж за адміністратора театру Вадима Тиравського – сина посадника Луцька Євгена Тиравського. У 1944 р. родина залишає Волинь. Н. Тиравська влаштовується на роботу у театральне товариство «Вінета» в Берліні.

На час завершення Другої світової війни, родина Тиравських перебувала в Австрії, але через загрозу репатріації до СРСР, переїхала до американської зони окупації Німеччини. Опинившись у таборах для переміщених осіб, Наталія Тиравська продовжує займатись театральною діяльністю. В Оффенбаху вступає до концертної групи О. Колісниченка – колишнього директора луцького театру. Згодом переїжджає до Майц-Кастелу, перебуває у таборах міст Буцбах і Греті, де навчає дітей українських танців.

Із таборів біженців у Німеччині у 1949 р. родина переїжджає до Австралії. Попри усі труднощі, на новому континенті, Н. Тиравська організовує українське мистецьке життя. Упродовж 1950–1956 рр. опікувалася балетною секцією «Українського Мистецького Товариства», започаткувала «Український Народний Балет», яким керувала у 1957–1965 рр. У 1965 р. Н. Тиравська створила хореографічний ансамбль «Веселка», який разом з чоловічим хором «Чайка» з Мельбурну дав концерт з нагоди святкування 40-річчя ООН у будинку всесвітньої організації. Із своїм творчим колективом Н. Тиравська побувала у багатьох країнах, де проживала українська діаспора.

Поряд з мистецьким напрямком діячка активно займалась громадською робою. Упродовж тривалого часу вона очолювала культурно-освітню референтуру Союзу українських організацій Австралії і Об’єднання українських громад Нового Південного Велсу. Поряд із цим від 1979 р. по 1989 р. популяризувала українську культуру, як редакторка української радіо години на етнічному радіо в Сіднеї. У 1993 р. Н. Тиравська стала головою управи Товариства волинян ім. Лесі Українки в Сіднеї, яке надавало підтримку Волинському державному університету ім. Лесі Українки. У тому ж році вченою радою університету обрана почесним професором. Окрім того, волинянка обіймала посаду секретаря Об’єднання православних сестринств Австралії, була членом Комітету допомоги Україні. У 1999 р. видала книгу спогадів «Тріумф і трагедія української Терпсіхори». Померла у Сіднеї 18 січня 2018 р. Упродовж життя була відзначена численними нагородами.

Зек Б. 3 березня 100 років від дня народження Н. С. Тиравської (1924–2018) – українського хореографа та громадської діячки, голови управи Товариства волинян імені Лесі Українки в Сіднеї / Б. Зек // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2024 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА , Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Н. Д. Хомяк ; відп. за вип.: О. Г. Важатко, Н. В. Граніч. – Луцьк, 2024. – С. 53–55.

Література:

Солошенко-Тиравська Н. Тріумф української Терпсіхори : спогади мисткині / Н. Солошенко-Тиравська. – Луцьк : Медіа, 1999. – 120 с.

Солошенко-Тиравська Н. Луцький театр у роки війни / Н. Солошенко-Тиравська // Волинь моя : журн. Міжнар. громад. об-ня «Волин. братство». – Київ, 2001. – Вип. 1. – C. 134–138.

Солошенко-Тиравська Н. Спогади Наталії Солошенко-Тиравської / Н. Солошенко-Тиравська // Українська гімназія в Луцьку : спогади гімназистів / ред.-упоряд. Л. Токарук. – Луцьк, 1998. – С. 79–80.

***

Павленко Г. І. ОУН і УПА на Ківерцівщині. Борцям за волю України / Г. І. Павленко. – Луцьк : Іванюк В. П., 2022. – 234 с.

Про Н. С. Солошенко-Тиравську – С. 57–59.

Українці в Австралії : матеріали до історії поселення українців в Австралії. – Мельборн : [б. в.], 1966. – 862 с.

Про Н. С. Солошенко-Тиравську. – с. 679. 

Геник С. Солошенко-Тиравська Наталія / С. Геник // Геник С. 150 видатних українок / С. Геник. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 188. 

Подолянко Б. Наталка Солошенко-Тиравська / Б. Подолянко // Літопис Волині : наук.-попул. зб. волинезнавства. – Вінніпег, 1964. – Ч. 7. – С. 112–114.

Рожко В. Щедрий дар Наталії Тиравської / В. Рожко // Волинський православний вісник. – Луцьк, 1998. – Ч. 1. – С. 23–25.

Ластівка П. Історичні віхи, театральний здвиг, погляд у майбутнє Волинського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка / П. Ластівка // Театральна бесіда. – 2014. – № 1 (33). – С. 35–49.

Рожко В. Безцінні документи Наталії Тиравської / В. Рожко // Волинь. – 2005. – 27 груд.

***

«Веселка» // Енциклопедія української діаспори. – Київ ; Нью-Йорк ; Чікаго ; Мельборн, 1995. – Т. 4. – С. 53, 201.