Слово сумління, любові, тривоги: Віктору Лазаруку - 90"

 

Нічого не забуває рідна земля, все береже у своїй пам'яті, розповідає своїм дітям про далеку і повік незабутню минувшину. Тільки потрібно вміти її слухати. Цей дар даний тільки обраним. Одним з таких є Віктор Лазарук, письменник від Бога, котрий усе своє життя поклав на жертовник природи рідного краю.

Віктор Лазарук є автором збірок поезій, прозових творів, книжок нарисів і публіцистичних статей, зокрема, книг «Синь озерна» (1963), «Музика верховіть» (1966), «Шацькі озера» (1975), «Сині очі Волині» (1979), «Озерний дзвін» (1982), «Глаголи Землі» (1987), «Літораль» (1990), «Вікна» (1995), роману «Світязь», «Отрок Осінь» (2005), «Чорне і біле» (2010), «Серед одиноких друзів і щирих недругів» (2010).

Підсумком творчого лету автора стало семитомне видання творів (2010 – 2015). Яке вміщує увесь доробок Віктора Лазарука а також автобіографічні есеї, листи, фотодокументи, малюнки, переклади, спогади, рецензії, уривки з публічних виступів, інтерв’ю. Дозволяє доторкнутися до душі волинського співця слова.

Уся творчість Віктора Антоновича, а особливо твори останніх літ, співзвучна з нашим непростим сьогоденням; з одного боку, задивлена у минуле, з іншого – з тривожним відчуттям майбутнього дивиться у глиб нашої дійсності.

Дмитро Павличко писав: «І все ж маємо відчуття затамованої блискавиці. Можливо, це якраз добре – бачити поета справжнього і знати, що його здібності не відкрилися ще на всю потужність, що в ньому назбиралося немало вогню, який він пригашує, стимулює, боячись вибуху. Та, власне, тепер, коли захоплено входимо в таємниці творчості Віктора Лазарука, ми хотіли б сказати йому: «Розряди блискавку свого слова, загрими над Світязем, але так, щоб Каспій та Байкал почули. Ти можеш…»

Віктор Лазарук посів гідне місце на вершині українського поетичного олімпу.

Щемливими спогадами про зустрічі із письменником поділилися Сергій Цюриць – письменник, журналіст, заступник головного редактора «Волинської газети» та Валентин Люпа – журналіст та краєзнавець.

Про роботу над біобіліографічним покажчиком «Син озерного краю»: Віктор Лазарук» розповіла очільниця нашої книгозбірні Наталія Василівна Граніч.

Літературний вечір був проведений разом із студентами Волинського фахового коледжу культури і мистецтва імені І. Ф. Стравінського на чолі із викладачкою Ольгою Михайлівною Рижиковою.

Щиро дякуємо Ользі Михайлівні та студентам за співпрацю.

 

Велесова ніч vs Геловін

У нашій країні багато поціновувачів заморського свята Геловін. Але постає питання, чи знайомі вони з історією появи традиції святкування Дня всіх померлих 31 жовтня. А чи відомо сучасній молоді, що в нашій українській традиції теж є схоже свято і ще з більш потужною традицією та символікою.

Отже, в нас був свій Геловін, проте називався він Велесова ніч. Велес — це дохристиянський язичницький бог мистецтва, щастя та любові. Він — покровитель усіх творчих людей, віщунів, ясновидців та опікун усього живого. Вважали, що саме Велес відповідальний за розквіт людської душі у буремному світі. Крім цього, він також був богом достатку і шанували його так само, як і Перуна. Наші пращури вірили, що саме Велес подарував чарівне знання спілкування людини і природи, навчив обробляти землю та жити у злагоді із тваринами: не вбивати, а вчитися відчувати їх, дивитися за ними, дбати про них, а потім тільки брати зістрижене хутро чи молоко. Тепер нам стає зрозуміло, чому люди з повагою та шаною ставилися до традицій на Велесову ніч.

«Темна ніч, заклинаю мені допомогти. Велес, потрудися, загадане, появися». Саме такі слова наші пращури промовляли перед сном з 31 жовтня на 1 листопада. Люди вірили, що бажання, написане на папірці і покладене під подушку, здійсниться, бо ця ніч містична. Найбільшою удачею вважалося побачити у сні в цю ніч когось із померлих родичів, що давало надію на здійснення бажання.

У ніч на 1 листопада прийнято влаштовувати мовчазну вечерю, накривши стіл для себе і померлих родичів, яких би хотіли запросити до трапези, а під час трапези згадувати добрі та хороші речі про своїх померлих родичів. Запалюють свічку, щоб їхня душа знайшла дорогу до вашого дому, та залишають на вулиці чи на підвіконні частування для потойбічних гостей. Крім цього, наші предки вірили, що завдяки померлому родичу в цю ніч вони можуть отримати відповіді на запитання. Для цього треба було назвати ім’я померлого родича, вклонитися та звернутися до нього: «Сьогодні тобі в цей світ приходити — мені пораду приносити. Підкажи, як мені завершити справу». Велесова ніч — це не розмальовування у відьом та мерців, як на Геловін, а насамперед шанування свого роду та вдячність за допомогу у складних питаннях.

Ті, хто мріяв про матеріальне збагачення, теж проводили певні ритуали та обряди. Люди збирали весь дріб’язок у гаманці та роздавали бідним, а перед тим промовляли: «Нехай мої гроші допоможуть всім, хто їх потребує. Навколо обернуться і до мене достатком повернуться».

Усі сім’ї у цю ніч запалювали багаття у найвищій точці своєї земельної ділянки, а потім стрибали через нього. Сміливці ходили по розпеченому вугіллі, і це символізувало очищення тіла й духу від злих або потойбічних сил.

Якщо хтось у парі мав сумніви щодо вірності другої половинки, то він брав обручку «підозрюваного», нанизував її на нитку та підвішував на вказівний палець, якщо кільце стоїть на місці і не хитається — то й вірність так само непохитна.

Напередодні свята чи під час традиційної вечері існували цікаві прикмети: не можна було позичати гроші, погано було побачити собаку з темним хутром, а ще гірше — коли незнайомець ввечері постукає у двері. Давайте подивимося, як ми запозичили та трансформували ці прикмети у наше сьогодення.

Не можна було у переддень позичати гроші, інакше винесеш із дому достаток і весь наступний рік будеш у дуже скрутному становищі. Хіба це не знайома нам прикмета? Кажуть тітки та бабці, що після заходу сонця не можна витрачати гроші. Запримітити біля дому темного собаку — отже, скоро з’явиться ворог, який псуватиме життя родині. Побачити білого собаку біля будинку, навпаки, означало, що у родини буде новий товариш. У сьогодення ця прикмета мігрувала у вигляді собаки, який вночі виє, і це означає неприємності.

Прикмета щодо незнайомця зазначала, що хтось із мешканців будинку помре протягом наступного року. Такій людині услід промовляли: «Охолонь незнайомця слід, не вчинивши нам біди». У селах старі люди кажуть, що є «віщуни поганого», і їх здебільшого не хочуть бачити біля свого помешкання.

Вважається, що у ніч Велеса тоншають усі кордони між потойбічним та нашим світами, духи предків повертаються до своїх нащадків, щоб навчити й благословити весь рід. Як ти вшануєш предків, так вони захищатимуть тебе і твій рід.

Тепер трохи про Геловін. Стародавні кельти, які жили на території сучасної Великої Британії, ділили рік на дві частини — літо і зиму. І коли темна частина, тобто зима, змінювала світлу — літо, що припадало на кінець жовтня, у кельтів починалися гучні гуляння — свято Самайн. Це свято жнив та День усіх мертвих. Кельти так само, як і українці, запалювали багаття. Люди вважали, що, окрім душ померлих, на землю цього дня може потрапити різна нечисть, і вірили в те, що відьми, злі феї та мерці можуть викрасти їхніх дітей, тому перевдягали малечу у страхітливі костюми, щоб збити з пантелику нечисть. Духам виставляли пригощання на вулицю, щоб вони задовольнилися цим і не робили нічого поганого. В цю ніч зазвичай віщували, приносили в жертву тварин, а потім кожен брав у свій будинок язичок священного полум’я, щоб запалити зимове вогнище.

Що ж, підіб’ємо підсумки. Першими цей день почали святкувати стародавні люди (тут кожен сам вирішує хто — українці чи кельти), а ми із задоволенням підхопили цю вкрай цікаву традицію.

Тож не такий уже іноземний і чужий цей Геловін, а український та знайомий, тільки під іншою назвою — Велесова ніч.

Котляревська І. Велесова ніч vs Геловін / І. Котляревська // Голос України. – 2020. – 31 жовт. – С. 12.

Велесова ніч vs Геловін

              

У нашій країні багато поціновувачів заморського свята Геловін. Але постає питання, чи знайомі вони з історією появи традиції святкування Дня всіх померлих 31 жовтня. А чи відомо сучасній молоді, що в нашій українській традиції теж є схоже свято і ще з більш потужною традицією та символікою.

Отже, в нас був свій Геловін, проте називався він Велесова ніч. Велес — це дохристиянський язичницький бог мистецтва, щастя та любові. Він — покровитель усіх творчих людей, віщунів, ясновидців та опікун усього живого. Вважали, що саме Велес відповідальний за розквіт людської душі у буремному світі. Крім цього, він також був богом достатку і шанували його так само, як і Перуна. Наші пращури вірили, що саме Велес подарував чарівне знання спілкування людини і природи, навчив обробляти землю та жити у злагоді із тваринами: не вбивати, а вчитися відчувати їх, дивитися за ними, дбати про них, а потім тільки брати зістрижене хутро чи молоко. Тепер нам стає зрозуміло, чому люди з повагою та шаною ставилися до традицій на Велесову ніч.

«Темна ніч, заклинаю мені допомогти. Велес, потрудися, загадане, появися». Саме такі слова наші пращури промовляли перед сном з 31 жовтня на 1 листопада. Люди вірили, що бажання, написане на папірці і покладене під подушку, здійсниться, бо ця ніч містична. Найбільшою удачею вважалося побачити у сні в цю ніч когось із померлих родичів, що давало надію на здійснення бажання.

У ніч на 1 листопада прийнято влаштовувати мовчазну вечерю, накривши стіл для себе і померлих родичів, яких би хотіли запросити до трапези, а під час трапези згадувати добрі та хороші речі про своїх померлих родичів. Запалюють свічку, щоб їхня душа знайшла дорогу до вашого дому, та залишають на вулиці чи на підвіконні частування для потойбічних гостей. Крім цього, наші предки вірили, що завдяки померлому родичу в цю ніч вони можуть отримати відповіді на запитання. Для цього треба було назвати ім’я померлого родича, вклонитися та звернутися до нього: «Сьогодні тобі в цей світ приходити — мені пораду приносити. Підкажи, як мені завершити справу». Велесова ніч — це не розмальовування у відьом та мерців, як на Геловін, а насамперед шанування свого роду та вдячність за допомогу у складних питаннях.

Ті, хто мріяв про матеріальне збагачення, теж проводили певні ритуали та обряди. Люди збирали весь дріб’язок у гаманці та роздавали бідним, а перед тим промовляли: «Нехай мої гроші допоможуть всім, хто їх потребує. Навколо обернуться і до мене достатком повернуться».

Усі сім’ї у цю ніч запалювали багаття у найвищій точці своєї земельної ділянки, а потім стрибали через нього. Сміливці ходили по розпеченому вугіллі, і це символізувало очищення тіла й духу від злих або потойбічних сил.

Якщо хтось у парі мав сумніви щодо вірності другої половинки, то він брав обручку «підозрюваного», нанизував її на нитку та підвішував на вказівний палець, якщо кільце стоїть на місці і не хитається — то й вірність так само непохитна.

Напередодні свята чи під час традиційної вечері існували цікаві прикмети: не можна було позичати гроші, погано було побачити собаку з темним хутром, а ще гірше — коли незнайомець ввечері постукає у двері. Давайте подивимося, як ми запозичили та трансформували ці прикмети у наше сьогодення.

Не можна було у переддень позичати гроші, інакше винесеш із дому достаток і весь наступний рік будеш у дуже скрутному становищі. Хіба це не знайома нам прикмета? Кажуть тітки та бабці, що після заходу сонця не можна витрачати гроші. Запримітити біля дому темного собаку — отже, скоро з’явиться ворог, який псуватиме життя родині. Побачити білого собаку біля будинку, навпаки, означало, що у родини буде новий товариш. У сьогодення ця прикмета мігрувала у вигляді собаки, який вночі виє, і це означає неприємності.

Прикмета щодо незнайомця зазначала, що хтось із мешканців будинку помре протягом наступного року. Такій людині услід промовляли: «Охолонь незнайомця слід, не вчинивши нам біди». У селах старі люди кажуть, що є «віщуни поганого», і їх здебільшого не хочуть бачити біля свого помешкання.

Вважається, що у ніч Велеса тоншають усі кордони між потойбічним та нашим світами, духи предків повертаються до своїх нащадків, щоб навчити й благословити весь рід. Як ти вшануєш предків, так вони захищатимуть тебе і твій рід.

Тепер трохи про Геловін. Стародавні кельти, які жили на території сучасної Великої Британії, ділили рік на дві частини — літо і зиму. І коли темна частина, тобто зима, змінювала світлу — літо, що припадало на кінець жовтня, у кельтів починалися гучні гуляння — свято Самайн. Це свято жнив та День усіх мертвих. Кельти так само, як і українці, запалювали багаття. Люди вважали, що, окрім душ померлих, на землю цього дня може потрапити різна нечисть, і вірили в те, що відьми, злі феї та мерці можуть викрасти їхніх дітей, тому перевдягали малечу у страхітливі костюми, щоб збити з пантелику нечисть. Духам виставляли пригощання на вулицю, щоб вони задовольнилися цим і не робили нічого поганого. В цю ніч зазвичай віщували, приносили в жертву тварин, а потім кожен брав у свій будинок язичок священного полум’я, щоб запалити зимове вогнище.

Що ж, підіб’ємо підсумки. Першими цей день почали святкувати стародавні люди (тут кожен сам вирішує хто — українці чи кельти), а ми із задоволенням підхопили цю вкрай цікаву традицію.

Тож не такий уже іноземний і чужий цей Геловін, а український та знайомий, тільки під іншою назвою — Велесова ніч.

 

Котляревська І. Велесова ніч vs Геловін / І. Котляревська // Голос України. – 2020. – 31 жовт. – С. 12.

Презентація видання Марії Лукашевич "Подорожі з поетичним словом Йосипа Струцюка"

20 вересня у Волинській ДОУНБ імені Олени Пчілки відбулася презентація видання Марії Лукашевич «Подорожі з поетичним словом Йосипа Струцюка.

Марія Никанорівна Лукашевич – керівник-методист гуртків Волинського центру національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства, яка відкриває своїм вихованцям красу нашої Волині.

У книзі-путівнику запропоновано культурно-туристичні маршрути, спрямовані на пізнання малої Батьківщини – Волині – через поетичне слово Йосипа Струцюка.

Авторка на основі власних досліджень та глибокого аналізу творчості Поета виокремила твори, які промовляють поетичним словом про населені пункти, історичні події, видатні постаті рідного краю, підкреслюють велич і красу природи Великої Волині. Екскурсійно-туристські об’єкти, опоетизовані словом Майстра, мають потужну емоційну складову.

Методині рекомендації стануть у пригоді всім, хто любить мандрувати, гідам, вчителям. Гарний пізнавальний ефект мають виховні   години, на яких організатори екскурсій, а в основному це класні керівники, класоводи, куратори, знайомлять учасників мандрівок з маршрутами  запланованих поїздок, експедицій, екскурсій, турів. 

Праця відкривається вступним словом «Культурний продукт для вихованців УКРАЇНЦІВ» кандидата історичних наук, етнографа – Алли Адамівни Дмитренко.

Серед запрошених гостей заходу:

Алла Адамівна Дмитренко – науковиця, етнологиня, кандидатка історичних наук, доцентка кафедри музеєзнавства, пам’яткознавства та інформаційно-аналітичної діяльності ВНУ імені Лесі Українки;

Катерина Ярославівна Павлюк – заступниця директора Волинського центру національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства;

Світлана Василівна Політило – директорка видавництва «Надстир'я»;

Окрема подяка працівникам та вихованцям Комунального закладу «Волинський обласний центр національно-патріотичного виховання, туризму і краєзнавства учнівської молоді Волинської обласної ради».

Вітаємо Марію Никанорівну із виходом у світ нової праці та зичимо подальших успіхів та нових цікавих мандрівок! Щиро вдячні Волинському центру національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства за плідну співпрацю.

Дякуємо усім присутнім за щирі емоції!

У відомого науковця та краєзнавця Анатолія Силюка – ювілей!

Сьогодні у відомого історика, краєзнавця, заслуженого працівника культури України – Анатолія Силюка день народження!

Щиро вітаємо ювіляра та бажаємо міцного здоров’я, сімейного затишку та здійснення задумів. Перемоги та перемог!

Народився Анатолій Силюк 16 вересня 1958 року в  с. Уховецьк Ковельського району Волинської області в селянській сім’ї. Закінчив в 1976 р. Уховецьку середню школу відслужив строкову військову службу, і навчався на історичному факультеті Луцького державного педінститут імені Лесі Українки, який закінчив у 1983 році.

З 1982 р. А. Силюк працює у Волинському краєзнавчому музеї, спочатку науковим, старшим науковим співробітником, заступником директора з наукової роботи (з 1987 p.), а з 1991 р. – директором.

За роки своєї діяльності А. Силюк зробив значний внесок у розвиток краєзнавчого руху та музейної справи на Волині. Він автор ряду наукових та науково-популярних публікацій з історії музейної справи та краєзнавства Волині, організатор ряду краєзнавчих та наукових конференцій, зокрема, «Минуле і сучасне Волині та Полісся», упорядник та член редколегії наукових. І–V, Луцьк, 1994, 1999, 2004, 2009, 2013), Волинська ікона. Питання історії, вивчення, дослідження та реставрації (I–XXV випуски. – Луцьк, 1994 — 2019). А. Силюк є членом редколегій, редакційно-видавничих колективів і бере участь у підготовці посібника для шкіл з курсу «волинезнавство», «Словника краєзнавців області», «Зводу пам'яток історії та культури», серії науково-документальних видань «Реабілітовані історією» тощо.

Творча і наукова праця Анатолія Михайловича вирізняється ґрунтовним підходом до кожної теми. Про це свідчать публікації у тритомному виданні Роде наш красний... Волинь у долях краян і людських документах (Луцьк: Вежа, 1996–1999), зокрема, про Анатолія Дублянського і Андроника Лазарчука. Він також є автором історіографічних праць про В. Андріяшева і М. Теодоровича.

Основними напрямами його діяльності стали не лише організація наукових конференцій і семінарів, видання краєзнавчих збірників а й контакти з іншими краєзнавчими установами, співпраця з відомими діячами, митцями і краєзнавцями з різних областей України й інших держав. Свідченням таких контактів та співпраці стала організація виставок, а саме: Валентини Михальської з с. Хворостів Любомльського району та Марії Кравчук з с. Туличів у різних містах і регіонах України, творів волинського іконопису в Українському Домі в Києві із виданням і презентацією альбому-каталогу Волинська ікона XVI–XVIII ст. (Київ, 1998), волинських старожитностей в музеях Варшави, Замостя, Хелма (Польща), Бреста (Білорусь) та ін.

За його ініціативою у Луцьку і музеях Волині експонувалися колекції з музеїв Львова, Житомира, Тернополя, Кременця, Рівного, Острога, міст Польщі, Словакії, США та Білорусі, з приватних колекцій відомих діячів української культури Романа Сельського, Івана Труша, Олени Кульчицької та ін.

Завдяки особистим контактам А. Силюка, фонди Волинського музею поповнились унікальними документами і пам'ятками, зокрема, з особистого архіву митрополита УАПЦ Анатолія Дублянського (Німеччина), митрополита УАПЦ Полікарпа Сікорського (Париж), гетьманівни Олени Отт-Скоропадської (Мюнхен), родини В’ячеслава Липинського з Польщі та Англії і т. п.

Значною є організаційна і координаційна діяльність А. Силюка на посаді директора Волинського краєзнавчого музею. За його участю створено і поновлено експозиції ряду музеїв, проводиться обмін виставками, місцеві краєзнавчі конференції, зокрема, у Нововолинську, Володимирі-Волинському, Ковелі, Любомлі, Маневичах, Старому Чорторийську, Четвертні, Прилісному, Затурцях тощо. На радіо і телебаченні Анатолій Михайлович постійно популяризує історію і культуру Волино-Поліського краю. Його статті та інтерв’ю часто можна зустріти в газетах і журналах.

За останні роки діяльності Анатолій Михайлович значну увагу приділяв проведенню заходів, видавничій справі з питання популяризації життя і творчості Лесі Українки та родини Косачів. За його участю і при його сприянні проведено чотири конференції «Леся Українка та родина Косачів в контексті української культури» (с. Колодяжне, 1996, 2001, 2006, 2011), «Олена Пчілка і Волинь» (Луцьк, 1999, 2009) та ін., видано наукові збірки матеріалів цих конференцій, організовано виставку Леся Українка в екслібрісі з виданням каталогу, опубліковано каталог Лесезнавча філокартія та комплект із трьох книг «...Ті вічні пісні, ті єдині спадки...», у якому представлено «Колодяженські пісні з рукописного зошита в записах Лесі Українки та Ольги Косач». Також Літературно-меморіальний музей Лесі Українки в Колодяжному одержав два варіанти путівника, які вирізняються високою якістю тексту, ілюстрацій, друку.

Від часу утворення Волинського обласного товариства краєзнавців у 1989 році Анатолій Михайлович є його активним членом і членом Президії товариства. Серед науковців, краєзнавців Волині і за її межами Анатолій Михайлович користується заслуженою повагою як людина віддана своїй справі, як компетентний спеціаліст-професіонал у галузі музейної справи та в історичному краєзнавстві. Про це свідчить присудження йому регіональної премії «За відродження Волині» у 2001 р., премії імені М. Куделі Волинської облдержадміністрації. Він неодноразово був визнаний людиною року у Волинській області в галузі культури.

А. М. Силюк був відзначений нагородами і грамотами Міністерства культури і туризму, обласної держадміністрації, міської ради. Має відзнаку Міністерства культури за багаторічну працю в галузі культури.

З кінця 2019 року А. Силюк працює методистом у ВІППО і заступником голови Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Він є заслуженим працівником культури України, Почесним краєзнавцем України, Лауреатом премій НСКУ імені Дмитра Яворницького й імені Михайла Сікорського. Автор більше 100 наукових праць.

У грудні 2019 року переобраний на посаду заступника голови ВООНСКУ.

Бондаренко Г. В. 30 років ВООНСКУ та відомі постаті у краєзнавстві / Г. В. Бондаренко // Бондаренко Г. В. Історичне краєзнавство Волинської області (1939–2019 роки) : присвячується 30-річчю Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України та 75-річчю факультету історії, політології та національної безпеки Волинського національного університету імені Лесі Українки / Г. В. Бондаренко. – Луцьк, 2021. – С. 351–404.

Книжкові новинки

 

Памʼятки княжої доби (волинський контекст) / В. Савицький, Г. Охріменко, Г. Гулько, С. Локайчук, В. Потрапелюк. – Луцьк : Вежа-Друк, 2023. – 260 с.

Книга колективу авторів присвячена питанням розвитку духовної культури, мистецтва Волині та Волинського Полісся періоду Київської Русі. У ній систематизовано інформацію з різних джерел про особливі знахідки – енколпіони, натільні хрестики, медальйони-змійовики, лунниці, персні, які були оберегами та одночасно прикрасами еліти і посполитих за княжої доби. Знахідки стилосів-писал, булл розглянуто в контексті розвитку державних інституцій, писемності та освіти.

Праця побачила світ у видавництві «Вежа-Друк» 2023 року.

Авторами колективної монографії є відомі науковці, кваліфіковані дослідники археологічних пам’яток:

Володимир Савицький – старший науковий співробітник Національного заповідника "Софія Київська".

Григорій Васильович Охріменко – відомий український археолог, дослідник праісторії Волині, заслужений працівник освіти України, кандидат історичних наук, лауреат Премії імені Олександра Цинкаловського.

Геннадій Якович Гулько – заслужений працівник культури України, Почесний краєзнавець України.

Світлана Михайлівна Локайчук – кандидат філологічних наук, доцент кафедри історії та культури української мови ВНУ імені Лесі Українки.

Володимир Анатолійович Потрапелюк – аспірант кафедри української літератури ВНУ імені Лесі України.

Рецензентами видання стали авторитетні науковці – Володимир Кіндратович Баран, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України та археології ВНУ імені Лесі Українки; Геннадій Васильович Бондаренко – кандидат історичних наук, професор кафедри музеєзнавства, пам’яткознавства та інформаційно-аналітичної діяльності ВНУ імені Лесі Українки.

У передмові зазначено: «Пропоноване читачам наукове видання присвячено памʼяткам прикладного мистецтва – металопластики Давньої Русі. Авторами відібрано кращі взірці з різних куточків Русі, зокрема з Волині.

Основне завдання цієї праці полягає в тому, щоб показати витвори саме волинських майстрів, регіональні особливості проявів місцевої школи, виокремити наявні в нас імпорти з Візантії чи інших країн. До прикладу, досліджуючи хрести-енколпіони, варто виділити окремі зразки явно імпортного походження. Привабливою є тема розвитку сакральних виробів – прикрас із використанням емалі, так само перснів з подібним оздобленням».

Тож запрошуємо усіх охочих до прочитаня!

 

16 серпня 70 років від дня народження В. С. Герасимлюка (1953) – українського режисера, сценариста, кінематографіста, педагога, члена Національної спілки кінематографістів України

 Довідка:

Мистецький простір Волині від кінця 80-х років минулого століття і дотепер тісно пов’язаний з іменем Віталія Сергійовича Герасимлюка. Ювіляр з’явився на світ в старовинному Почаєві на Тернопільщині 16 серпня 1953 року. В цьому духовному місті формувався внутрішній світ майбутнього митця, який любив літературу, спостерігав за обрядовими дійствами, але обрав професію пов’язану з творенням нової суті, яка окриляла, давала наснагу та не була так само позбавлена впливу на людей.

Двадцятилітній юнак вступив до Київського інституту культури імені О. Є. Корнійчука на факультет культурно-освітньої роботи, де випускаюча кафедра готувала режисерів театрального колективу. Чотири швидкоплинні роки з цікавим студентським життям у столиці, відвідуванням професіональних театрів, творчими зустрічами з діячами культури промайнули, тому треба було їхати на роботу за розподілом. Як кращий студент курсу Віталій Герасимлюк мав право першим обрати вакансію. Ознайомившись з пропозиціями, він зацікавився Кримом, райцентром Чорноморське на березі моря, де була вільна посада методиста по драмі, й підписав направлення.

Плідний рік роботи в місцевому театрі дозволив молодому режисеру представити агітбригаду на обласному конкурсі в Сімферополі. Колектив, здобув перше місце, а Віталія Герасимлюка запросили в райцентр Совєтськє, неподалік від Джанкою. Він погодився на посаду режисера народного театру, не дивлячись на велелюдність колективу. На сцені Совєтська відбувся вдалий дебют Віталія Герасимлюка в п’єсі Леоніда Яскевича «Земля весняна» в якості актора, бо зіграв одну з головних ролей, та режисера, задіяв тридцять акторів, рівно половину з виконавського складу. Напрочуд майстерним виявилося оформлення вистави у співпраці з художником-декоратором і звукорежисером. Півтора року попрацював на новому місці Віталій Герасимлюк, але омріяний Крим не міг втамувати ностальгію за рідним краєм. До того ж інститутський одногрупник Микола Васильович Приймак (1951–2003) покликав на викладацьку роботу до Луцька.

З 1979 року Віталій Герасимлюк переїздить на Волинь, яка стала його долею: тут одружився, тут народилися сини, тут живе й дотепер. Розпочав роботу викладачем режисури у Луцькому культосвітньому училищі. Відкрив у собі знаючого, вимогливого, а найголовніше люблячого вихованців педагога, який вже 30 років невтомно готує режисерів. З-поміж вдячних учнів Віталія Сергійовича перші випускники: Лариса Іванівна Гарлінська (нар. 1963) заслужена артистка України, актриса та режисер Волинського академічного обласного театру ляльок; Віталій Миколайович Іваницький (нар. 1957), заслужений діяч мистецтв, режисер, автор сотень свят і сценаріїв, нагороджений 2005 року в Голлівуді званням «Найкращий продюсер» та Віталій Платонович Клімчук (нар. 1961), сценарист і режисер майже ста документальних фільмів, журналіст, письменник, кінематографіст, народознавець, заступник директора Волинського обласного науково-методичного центру культури.

Паралельно з викладацькою роботою Віталій Герасимлюк очолив народний театр Луцького міського будинку культури, працював з ентузіазмом. У цей час на Волині відбувалося творче змагання між двома народними театрами, оскільки Богдан Степанович Береза (1948–2010) створив у Володимирі-Волинському народний театр, який знаходився у зеніті слави. Обидва театральні колективи конкурували на обласних оглядах художньої самодіяльності.

Віталій Герасимлюк розпочав роботу з постановки щойно надрукованої п’єси Анатолія Жуховицького «Пісенька про любов і сум». Над виставою багато працював, залучив до участі вуличних музик, експериментував, виводив дійство зі сцени у фойє, зміг створити енергетичний обмін між акторами і глядачами. Вистава була помічена київським театральним критиком Ростиславом Григоровичем Коломійцем (нар. 1942), а ім’я луцького режисера з’явилося на шпальтах фахового журналу «Український театр».

Репертуарна політика в театрі визначалася молодим режисером і містила як класичні, так і сучасні твори Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці», сценічну композицію «Замальовані вікна» за п’єсою Миколи Нєкрасова «Осіння нудьга», Михайла Зощенка «Злочин і кара», Олексія Коломійця «Фараони», Георгія Марчука «Могила Чингісхана».

Творчий діапазон Віталія Герасимлюка доволі широкий, тому не випадково він десять років працював у Волинській обласній державній телерадіокомпанії спочатку телережисером, а потім впродовж п’яти років – на посаді головного режисера. У цей період було створено понад сто передач розважального жанру, відбувалися прямі ефіри з українськими політиками, які відвідували Луцьк.

Працюючи на телебаченні, вмів гуртувати біля себе талановиту молодь, разом з нею створив близько тридцяти короткометражних фільмів, з-поміж них чимало авторських: «Святиня» – це історія виникнення Почаївської лаври; «Пів царства за коня» присвячено проблемам людської свідомості; «Василеве задзеркалля» – розповідь про героїчного краянина Василя Дмитровича Слапчука (нар. 1961); «Сини-синочки» – розмова про понівечені долі воїнів, які повернулися після війни в Афганістані (1979–1989). Короткометражні фільми Віталія Герасимлюка заслужено ставали переможцями всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Доробок майстра в царині документального кіно пов’язаний з підприємствами Луцька: автомобільним і підшипниковим заводами, тролейбусним депо.

Свої креативні режисерські ідеї Віталій Сергійович втілив на Народній аматорській кіностудії «Волинь» у фільмах «Іграшка», «Мистецьке прагнення душі, як богом дана необхідність», «Сім чудес Волині» (чотирма мовами – українською, польською, англійською та російською). Над багатьма фільмами працював із директором кіностудії, оператором Борисом Павловичем Ревенко (1937–2015): «Щедрий вечір на Поліссі», «Йордан воду розливає із криниці лісової», «Цілитель воленьки, або рецепти мужності патріота» – переможець конкурсу Українського інституту національної пам’яті.

У 2009 році Віталій Сергійович Герасимлюк став членом Національної спілки кінематографістів України. Однак успішна кінематографічна діяльність не могла надовго відволікти від роботи над театральними виставами, які складали вагому частину життя митця.

У 2011 році директор Навчально-методичного центру культури Волині Віталій Миколайович Бобицький (1951–2011) запропонував попрацювати з Володимир-Волинським народним театром. Віталій Сергійович погодився і приїздив здійснювати постановки. В роботі з колективом допомагав працювати його випускник Микола Іванович Алєйніков (нар. 1953). У результаті такої співпраці народилися вистави «Три мандрівки з любов’ю» – це одноактні п’єси Павла Загребельного «Залицяльник», Василя Сафронів-Левицького «Я хочу – я мушу» та Семена Злотнікова «Два пуделі»; «Угода з ангелом» Неди Нежданової; «По ревізії» Марка Кропивницького отримала гран-прі на обласному огляді-конкурсі народних аматорських театрів «Талантами щедра земля»; «Гріх та слава князя Володимира» – сценічна версія роману Семена Скляренка «Володимир»; «Гроші для Йонеско» Володимира Даниленка; «Житіє простих» Наталії Ворожбит.

В арсеналі творчих досягнень співпраця з акторами-аматорами, в роботу з якими вкладено багато душі. З лікарем-кардіологом Луцької міської поліклініки № 2 Анатолієм Дмитровичем Остап’юком (1960–2015) поставив історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (розділ третій «Сповідь») у 2010 році, а з методистом бібліотеки ВНУ імені Лесі Українки, авторкою і виконавицею пісень Світланою Олександрівною Кресак (нар. 1961) – моноспектаклі за поемами Тараса Шевченка «Катерина» (2014) та «Марія» (2019).

Віталій Герасимлюк прихильник багатошарової драматургії, актуальної, а не комерційної, з гострою проблематикою, тому обирає для постановки лише ті твори, які відповідають розумінню важливості проблеми для сучасного суспільства. У творчій біографії Герасимлюка немає випадковостей, як і немає їх у його виставах, у виборі драматургії. Він досконало відчуває зв’язок минулого і сучасного. Одним із своїх завдань вбачає відкрити для публіки тонкі почуття, а нелегку режисерську роботу вважає радістю, захопленням, народженням і втіленням ідей.

У 2013 році Віталій Сергійович Герасимлюк отримав Почесну грамоту Луцького міського голови за багаторічну сумлінну працю, високу професійну майстерність, вагомий особистий внесок у розвиток культури, популяризацію аматорського мистецтва, активну участь у культурно-мистецькому житті міста Луцька.

Заслужена нагорода надала наснаги у створенні нових творчих проєктів, зреалізувати які вдалося із залученням студентів Волинського фахового коледжу культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського. Як режисер Віталій Герасимлюк брав участь у здійсненні авторського проєкту Тетяни Федорівни Гнатів (нар. 1962) «Ніч у Луцькому замку». Режисером і автором сценарію він виступив у гала-концерті VII Всеукраїнського благодійного фестивалю «Благовіст» (2017); театралізованому дійстві на відкритті ХХХІІ Міжнародного змагання з пожежно-прикладного спорту пам’яті пожежників-героїв Чорнобиля (2019); театралізованому концерті з нагоди 80-річчя ВНУ імені Лесі Українки (2020).

У 2014 році був членом журі фестивалю екранних мистецтв «Пілігрім» у Житомирі.

За останні роки у Віталія Герасимлюка з’явилися нові кінематографічні роботи: «Зеленого буття надія» (2018) – сьогодення Волинської торгово-промислової палати; «Блажений, хто вірує» (2019) про прихожанина Свято-Духівського чоловічого монастиря; «Храм нестихаючих мелодій» (2021) – історія створення і діяльності Луцького музичного училища; «Будинок добра і затишку» (2021), в якому зображено Луцький геріатричний пансіонат.

Майстер продовжує з натхненням та ентузіазмом працювати

Зінаїда Пахолок

Пахолок З. 16 серпня 70 років від дня народження В. С. Герасимлюка (1953) – українського режисера, сценариста, кінематографіста, педагога, члена Національної спілки кінематографістів України / З. Пахолок // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2023 рік / Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба ; відпов. за вип.: А. А. Важатко, Н. В. Граніч. – Луцьк, 2022. – С. 153–158.

  

Література:

Герасимлюк В. С. Зустрів по одежці / В. С. Герасимлюк // Антонюк А. П. Життя – як пісня : визначні постаті Волині / А. П. Антонюк. – Луцьк, 2019. – С. 62–72.

Сім чудес Волині : [фільм] / авт. і режисер В. Герасимлюк // DVDvideo. – Луцьк, 2011. – 3D. № 3305.

***

Пахолок З. О. Луцька homo візія : іст.-краєзн. нариси / З. О. Пахолок. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2019. – 480 с.

Про В. С. Герасимлюка – див. Іменний покажчик.

Зубрик Т. У Луцьку зняли новий фільм / Т. Зубрик // Аверс-прес. – 2012. – 19 серп. – С. 2.

Клімчук В. П. Волинський театральний імунітет проти мильних серіалів / В. П. Клімчук // Волин. газ. – 2012. – 23 лют.

Клімчук В. П. Життєвий абсурд вимагає грошей / В. П. Клімчук //  Луцьк. замок. – 2015. – 28 трав. – С. 20.

Клімчук В. Про любовні мандрівки розкажуть юристи і бухгалтери / В. Клімчук // Сім’я і дім. – 2011. – 7–13 квіт. – С. 6.

Коломієць Р. Г. НСТ: зльоти, турботи, проблеми / Р. Г. Коломієць // Укр. театр. – 1983. – № 2. – С. 27–28.

Лукницька Л. Гран-прі – у народного театру з Володимира! / Л. Лукницька // Місто вечірнє. – 2012. – 1 листоп. – С. 5.

Палаєвська Т. Віталій Герасимлюк: «Режисер ніколи не стане режисером, якщо з нього ніякий актор» / Т. Палаєвська // Рідне місто. – 2013. – 14 лют. – С. 8.

Пахолок З. Кардіограма високого слова / З. Пахолок // Волинь-нова. – 2010. – 25 берез. – С. 5.

Пахолок З. Талант багатогранний / З. Пахолок // День. – 2010. – 22 черв. – С. 6.

Ревенко Б. Прем’єра народного театру / Б. Ревенко // Волинь-нова. – 2011. – 10 груд. – С. 10.

Свереда Т. Що для варвара – розвага, для християнина – гріх / Т. Свереда // Луцьк. замок. – 2013. – 21 листоп.

Творчі плоди: поновлення Волин. осередку Нац. спілки кінематографістів // Волинь-нова. – 2009. – 22 груд. – С. 2.

У Луцьку презентували DVD-диск із фільмом «Сім чудес Волині» // Відомості. – 2011. – 25–31 серп. – С. 13.

Федонюк С. Покинув Крим заради Волині / С. Федонюк // Слово Волині. – 2013. – 4 лип. – С. 11.

Федонюк С. Як у Володимирський театр «насватали» луцького режисера / С. Федонюк // Слово правди. – 2013. – 10 січ. – С. 5

***

Дудар Т. 16 серпня 60 років від дня народження В. С. Герасимлюка (1953) – українського режисера, члена Національної спілки кінематографістів України / Т. Дудар // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2013 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2013. – С. 106–109.