"Лицарство духу і драми життя елітних родин Волині"

9 лютого 2021 року у Волинській ДОУНБ імені Олени Пчілки відбулася онлайн-мініконференція, присвячена 140-річчю від дня народження архітектора, патріота, суспільно-політичного діяча –  Сергія Тимошенка. 

Працівники відділу краєзнавчої роботи  приєдналися до заходу організацією книжкової виставки  "Лицарство духу і драми життя елітних родин Волині: Сергій Тимошенко – архітектор, суспільно-політичний діяч". 

Запрошуємо, Вас, дорогі користувачі до нашої книгозбірні для більш детального ознайомлення з пулікаціями про життя і дільність Сергія Тимошенка.

Довідково:

Сергій Тимошенко народився 5 лютого 1881 р. у селі Базилівка (зараз Сумська область) в українсько-польській сім’ї. Батько Прокіп Тимошенко, колишній кріпак, самотужки здобув освіту, завдяки своїй працьовитості зміг заробити непогані статки на рільництві, орендуючи поміщицькі маєтки. Мати Юзефіна походила з польської родини Сарнавських. У подружжя народилися троє синів і дочка, завдяки старанням батьків діти здобули дуже хорошу освіту. В майбутньому брати стали видатними спеціалістами і вченими. Так, старший брат Степан став академіком кількох академій наук, визначним науковцем у галузі теоретичної механіки й опору матеріалів, менший Володимир – економістом, професором шести університетів. Сергій же уславився в царині архітектури.

Після реальної гімназії в Ромнах Сергій Тимошенко закінчив Інститут цивільних інженерів у Петербурзі. Першу свою роботу молодий спеціаліст отримав саме на Волині – в 1906–1908 рр. був виконробом на будівництві залізничного вузла станції Ковель та інженером місцевого повітового земства. Потім працював інженером на Південно-Західній залізниці в Києві, на Північно-Донецькій у Харкові. Крім ліній залізниці та інфраструктури до них, проєктував багатоповерхові будинки, особняки, залізничні станції. Мав власне бюро, яке розробляло проєкти промислового, цивільного й санітарно-курортного будівництва у Криму та на Кавказі. До 1917 р. працював ще в Києві, Харкові та Лубнах. Розробляв український національний стиль в архітектурі, брав участь у виставках, отримав більше десятка нагород на різних конкурсах.

Ще у студентські роки Сергій Тимошенко активно долучився до діяльності українських культурних і політичних організацій у Російській імперії. Неодноразово брав участь у демонстраціях, де двічі був поранений. Так, у 1905 р. він ледь не втратив око і через стан здоров’я був комісований від військової служби. Звісно, не міг Тимошенко залишатися осторонь українських незалежницьких повстань. Коли Російською імперією прокотилася Лютнева революція, він був одним із тих небайдужих, хто з головою кинувся в побудову молодої української держави. В 1917 р. його обрали членом Центральної Ради від Харкова, в 1918 р. призначили губернським комісаром Харківщини. В 1919 р. Сергій Тимошенко змушений покинути Харків, який зайняли більшовики. Згодом чекісти вилучили архів його конструкторського бюро, в якому зберігалися, зокрема, напрацювання 12 років архітектурної діяльності. Архів цей не знайдено й досі.

У 1919–1921 рр. працював міністром у кількох урядах Української Народної Республіки, брав теж участь у переговорах між УНР і Кубанським краєм щодо спільної антибільшовицької боротьби. Пройшов добровольцем війська УНР весь Другий зимовий похід, був нагороджений Хрестом Симона Петлюри.

Після поразки України в 1921 р. Сергій Тимошенко емігрував до Польщі. Працював спочатку в архітектурному бюро Яна Левінського, потім у бюро Польського будівельного товариства. Займався проєктуванням цивільних, громадських і приватних споруд, сакральним будівництвом. Спроєктував, зокрема, монастир Студитів у Зарваниці, церкви в передмістях Львова (Знесінні, Клепарові та Левандівці), у Мразниці біля Борислава та в Бронниках біля Рівного.

У 1923 р., ймовірно, за порадою брата, переїхав до Чехії. Там займався викладацькою діяльністю, був професором Української господарчої академії в Подєбрадах, викладав архітектуру в Українській студії пластичного мистецтва в Празі.

У 1930 р. Сергій Тимошенко за власним клопотанням отримав польське громадянство і переїхав у Луцьк, де згодом його призначили керівником архітектурного відділу Окружного земельного управління, а в 1934 р. – референдарієм будівельного відділу Волинського воєводського управління.

Луцький період у творчості Тимошенка був надзвичайно плідним. У місті він спроєктував більше сорока цивільних будівель, за його проєктом відновили братську Хрестовоздвиженську церкву. У Луцьку на цей момент збереглися близько 20 будівель Тимошенка. Авторство частини з них було встановлене лише недавно, тож не можна виключати, що на лучан чекають чергові відкриття. Тимошенкові проєкти хуторів і овочевих складів були рекомендовані Міністерством землеробства Польщі для поширення всією державою. А ще ж були проєкти для Кременця, Рівного, інших міст Волині.

Важко переоцінити його здобутки і на ниві сакрального будівництва, адже більшість православних церков на Волині – це так звані муравйовки, збудовані за типовими проєктами, подібні між собою, мов близнюки. Натомість храми, споруджені за проєктами Тимошенка, який розвивав у своїй творчості індивідуальний стиль, що базується на традиційній українській архітектурі, тішать око і збагачують палітру сакральних пам’яток.

У Волинській області це, наприклад, Михайлівська церква (1928–1929 рр.) у Біличах Іваничівського району, церква Святого Йоана Предтечі (1934 р.) в Прилуцькому Луцького району, церкви Різдва Пресвятої Богородиці (1937 р.) у Боровичах і Покровська (1934 р.) у Гораймівці Маневицького району. У Рівненській області це Успенська церква (1939 р.) в Опарипсах Радивилівського району, церква Різдва Пресвятої Богородиці (1936 р.) в Карпилівці Рокитнівського району, церкви Різдва Пресвятої Богородиці (1937 р.) в Ясининичах і Покровська (1923–1928 рр.) у Бронниках Рівненського району.

Об цей чималий перелік розбиваються теорії про неймовірні утиски українського православного населення волинського краю, адже мова йде про доробок лише одного архітектора.

У 1935 р. Сергія Тимошенка обрали депутатом від округу № 56, у який входили Луцький і Горохівський повіти, до Сейму Республіки Польща, в 1938 р. – до Сенату. Водночас Сергій Тимошенко завжди залишався українським патріотом і обстоював інтереси українського народу, він щиро любив Польщу і вважав її своєю другою Батьківщиною. На жаль, більшості його спільним із волинським воєводою Генриком Юзевським (вони товаришували ще з київських часів, коли Юзевський був помічником міністра внутрішніх справ в уряді УНР, а Сергій Тимошенко – міністром шляхів) починанням не судилося здійснитися.

Друга світова війна змусила Тимошенка назавжди покинути Україну. Після кількох років скитань Європою Сергію Тимошенку вдалося, зокрема завдяки польському громадянству, не потрапити в лапи радянських спецслужб і дістатися у США, де вже проживали його брати. Він оселився в місті Пало-Альто в Каліфорнії, де й помер від інфаркту 6 липня 1950 р. В останні роки свого життя, попри те, що тяжко хворів, Сергій Тимошенко не припиняв працювати і спроєктував кілька українських церков у Аргентині, Канаді, США та Парагваї.

Син Сергія Олександр успадкував батьківський талант. Він будував славнозвісні нью-йоркські хмарочоси, а ще був головним архітектором метро у Вашингтоні.

На Волині Сергія Тимошенка пам’ятають, хоч би й завдяки меморіальній дошці на одному з будинків у Луцьку, який він спроєктував, чи роману Івана Корсака «Борозна у чужому полі», проте вулиця, на якій він жив, і досі носить ім’я компартійного функціонера Юхима Ярощука.

Див.: https://monitor-press.com/ua/extensions/statti-ua/9057-27417.html