Операція «Старе місто» у цифровому форматі

 

   До 40-річчя створення історико-культурного заповідника республіканського значення у старій частині міста Луцька (1985) громадський діяч, журналіст Василь Ворон пропонує у цифровому форматі публікації на сторінках обласної молодіжної газети 1983–1985-го і наступних років. Небуденна дискусія читачів і фахівців про проблеми і перспективи Старого міста увінчалася урядовою постановою про створення заповідника 1985 року. 

   «Молодіжка» не залишила дирекцію заповідника наодинці з проблемами, організувала громадський рух волонтерів,  поглиблене вивчення локальної історії Луцька, Волині із залученням матеріалів Інституту дослідів Волині (Канада). Організатор «операції Старе місто» журналіст, магістр державного управління Василь Ворон розповідає.

1967 року Ростислав Метельницький і його колеги з  волинського філіалу інституту «Діпроміст» звернулися у Держбуд УРСР, а 16 липня 1968 року їм доручили складання технічної документації. 1970 року проект історико-архітектурного заповідника  схвалили і  рекомендували до затвердження («МЛ» від 18 серпня 1983 року)…

« Це зібрання документів, розрахунків і креслень. Вони висвітлюють основні етапи розвитку міста, сучасний стан забудови території старого Луцька і комплекс заходів, які планувалося виконати протягом 1970-1985 років. Ми передбачили також заходи для поліпшення умов проживання у цьому районі і визначили етапи виконання робіт ( три черги по п’ять років кожна) - розповідав Ростислав Георгійович Метельницький у згаданій вище публікації. - На основі цієї програми дій можна було б планувати і проектувати, а потім і виконувати усі необхідні види робіт – від археологічних розкопок до благоустрою і декоративного вечірнього освітлення пам’яток архітектури…».

Кандидат архітектури Богдан Колосок, коментуючи нашу розмову з Ростиславом Метельницьким, зазначив: « Проект  Луцького історико-архітектурного заповідника  отримав високу оцінку Держбуду УРСР. Він не втратив свого значення і зараз може служити основою для підготовки рішення Ради Міністрів УРСР про створення заповідника. З метою дальшої деталізації завдань проект мусить бути доповнений міркуваннями про організаційну структуру заповідника, його підпорядкованість, джерела фінансування, а також проектами інженерних мереж (водогонів, каналізації, електро- та газопостачання, телефонізації тощо) («МЛ» від 18 серпня 1983 року)…

Невідомо, як довго міг би ще пролежати в архіві управління містобудування і архітектури облвиконкому цей проект…Він передбачав три черги заходів протягом 1970-1985 роки, але, як виявилося під час дискусії, фінансові затрати не вкладалися у параметри обласного бюджету і його відклали у «довгу шухляду». Принаймні, у планах міськвиконкому до  900-ліття першої згадки про місто  реалізація проекту не передбачалася ні 1983-го, ні 1984 року …

«Вартість робіт першого п’ятирічного етапу  повинна була скласти понад 2 мільйони карбованців. Однак Держбуд УРСР і Міністерство фінансів УРСР виділяють Волинській області не більше 100 тисяч  карбованців на рік на реставрацію пам’ятників архітектури, яких в обласні налічується 152. Цих коштів не вистачає, а тому можливі лише роботи по реставрації окремих пам’ятників»,  цитувала газета відповідь відділу у справах будівництва і архітектури облвиконком («МЛ» 15 травня 1984 року)

Учасники дискусії, що починалася після публікації «Старе місто: проблеми і перспективи»  і тривала протягом трьох років, наполягали: місто не може відзначати цей ювілей без іменинника - Старого міста…

Доктор мистецтвознавства Григорій Логвин (м.Київ), одним із перших підтримав ідею створення історико-архітектурного заповідника. «Ваше місто за ландшафтно-географічним розташуванням є унікальним у Європі. Його особливість полягає, перш за все, у тому, що історичне ядро – Верхній та Нижній замки й передмістя  були оточені водою. З-за лугу місто виглядає напрочуд картинно. Хочеться  особливо наголосити на  охороні мальовничої заплави  річки Стиру на південь від Старого міста, краю берега Стиру в межах міста…»( «МЛ» 11 жовтня 1983 року).

«Складається враження, ніби ця частина міста заснула і не може пробудитися до нового життя. Таке відношення до Старої частини Луцька необхідно докорінно змінити, адже це основний «документ», який наочно (а не на словах) підтверджує багатовікову історію міста. Прикро все це бачити, знаючи що понад 10 років тому  розроблений проект  Луцького історико-архітектурного заповідника, який дає вичерпні рекомендації по забудові і благоустрою цієї частини міста», констатував Григорій Шевчук керівник групи архітектурно-планувальної майстерні №» Волинського філіалу «Діпроміст» ( «МЛ від 15 листопада 1983 року)

«Це та інші питання, як наприклад, впорядкування вулиці Зорге, розчищення території Нижнього замку, використання підземель єзуїтського костьолу можна вирішити лише з приведенням у дію проекту історико-архітектурного заповідника», констатував Н.Кирилюк,  позаштатний екскурсовод Луцького бюро подорожей та екскурсій («МЛ» від 1 листопада 1983 року).

В.Кардаш, психолог « На основі міста-заповідника повинен бути осередок духовного розвитку для майбутніх поколінь. Бо пам'ять про минуле Луцька – це як генетична пам'ять людини, і коли до неї ставитися зневажливо, негативні наслідки з часом даються взнаки» ( «МЛ від 15 травня 1984 року)

На думку Олега Покальчука, студента Літературного інституту ім. Горького «слід почати від Лесі Українки…Але попри  такий тісний зв'язок зі старим Луцьком, наше місто ще й досі не має музею Лесі Українки. А він дав би нам можливість згадати славні імена Михайла Драгоманова, Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Івана Франка…Луцька має давню літературну традицію, але вона ще не до кінця вивчена. Як і не вивчена сама територія  Старого міста. Потрібні дослідження», переконував учасників «круглого столу» у редакції Олег Покальчук ( «МЛ» від 15 травня 1984 року).

Д.Муха, лікар Луцької міської санепідемстанції: « Слід винести за межі охоронної зони ті  установи і підприємства які засмічують, забруднюють територію Старого міста, а  саме: завод «Побутова хімія», на який нам скаржаться лучани, автостанцію, захаращене господарство «Кінотехпрому», філіал № 9 республіканського виробничо-еспериментального обєднання, виробничий комбінат Музичного товариства» ( «МЛ від 15 травня 1984 року)

Реагування на публікації показали, що в органах влади та місцевого самоврядування таки прислухаються до аргументів наших читачів.

Невдовзі у редакції отримали  відповідь голови  виконкому Луцької міської ради народних депутатів К.Литвиненка « Міськвиконком  підтримує необхідність створення у Луцьку історико-архітектурного заповідника і сприятиме у його створенні»  ( МЛ від 11 жовтня 1983 року).

Начальник обласного управління культури В.Денисюк зазначив: «Управління культури вважає за необхідне і порушуватиме клопотання перед  директивними органами про представлення  розробленого обласним відділом у справах будівництва  проекту для розгляду Радою Міністрів УРСР з тим, щоб створити в Луцьку історико-архітектурний заповідник» (МЛ від 1 листопада 1983 року).

«Правління Українського товариства охорони пам’ятників історії і культури повністю підтримує ідею створення Луцького історико-архітектурного заповідника. Очевидно, у даний час необхідно, щоб  міністерство культури УРСР, Держбуд УРСР і Волинський облвиконком з ініціативи останнього підготували узгоджені пропозиції в Раду Міністрів  УРСР по даному питанню», повідомив редакцію перший заступник голови правління В.Кашка у листі від 6.07.1983 («МЛ від 15 травня 1984 року).

Матеріали «круглого столу»  у публікації  «У тіні Верхнього замку» надіслали у Мінкультури і Держбуд, а 14 липня 1984 року газета повідомила про результати реагування. Обидва відомства в один голос підтримали створення «історико-архітектурного заповідника».

«Міністерство культури УРСР ознайомилося з публікаціями газети по питанню збереження пам’ятників історії та культури і поділяє  думку  редакції та громадськості  про створення заповідника. Міністерство підтримає клопотання Волинського облвиконкому перед Радою Міністрів УРСР про створення  історико-архітектурного заповідника у місті Луцьку. М.Жаріков, заступник голови Держбуду УРСР «МЛ» від 14 липня 1984 року).

Після постанови уряду «Про оголошення комплексу пам’яток історії та культури Луцька історико-культурним заповідником» редакція  висловила подяку  архітекторам  Б.Колоску, Р.Метельницькому, В.Іржицькому, Г.Шевчуку, краєзнавцям В.П’ясецькому, Я.Димничу та багатьом читачам, котрі взяли участь в обговоренні проблем Старого міста» («Друга молодість старого міста» МЛ від 6 липня 1985 року)

Ми не змогли пояснити своїм читачам, чому, на якому етапі, з чиєї ініціативи відбулася підміна понять і на виході ми отримали не «історико-архітектурний», а «історико-культурний заповідник республіканського значення»…Великий почин волинських архітекторів не канув у Лету, але уже була загублена чудова ідея музеєфікації Луцького замку архітектора Ростислава Метельницького…

У публікації «Друга молодість Старого міста»  («МЛ» 6 липня 1985 року) автор проекту заповідника Ростислав Метельницький,  архітектор і дослідник історії Старого міста зазначив: «Замок, як і заповідник у цілому, неодмінно  повинен брати участь у культурному житті міста, ця частина міста повинна бути благоустроєна краще, ніж будь- яка інша, адже рівень культури епохи, як і окремої людини, визначається ставленням до минулого. І хочу побажати тим, хто буде втілювати у життя постанову уряду енергії, ентузіазму, практичності та винахідливості, розумних помічників і везіння, бо справа ця нелегка. Набагато легші не завжди вдавалося довести до кінця.

Згадаймо, хоча б  долю музею історії міста Луцька.. Прекрасна ідея здеформована шаблонним мисленням, а потім і зовсім загублена. Сподіваюся, що музей історії міста з часом буде у складі заповідника. І не як  міні- копія чи пародія на краєзнавчий, а як музей  архітектурного розвитку обласного центру, де лучани і гості Волині побачать не лише минуле на схемах, кресленнях, макетах, а й плани наших архітекторів на майбутнє».

Після урядової постанови 1985 року про створення історико-культурного заповідника ми не залишили дирекцію заповідника наодинці з проблемами. Операція «Старе місто» тривала протягом наступних років,  популяризуючи локальну історію,залучаючи до  дискусії фахівців з-поза меж Волині, джерельну базу і публікації  Інституту дослідів Волині (Вінніпег). І перш ніж діаспорний «Літопис Волині» успадкував університет імені Лесі Українки 1996 року, цей краєзнавчий вісник з’явився на сторінках  «молодіжки»…

Підготовка до «Любартівських читань» - чудова  нагода сказати добре слово про авторів проєкту історико –архітектурного заповідника 1970 року  Богдана Колоска, Ростислава Метельницького, Леоніда Санжарова,  згадати внесок моїх колег із обласної «молодіжки» Олега Покальчука, Валерія Мельника і наших громадських кореспондентів, архітекторів  Юрія Шевчука,  Віктора Іржицького, краєзнавців Вальдемара П’ясецького, Ярослава Димнича, історика Михайла Кучінка,  актуалізувати деякі пропозиції учасників дискусії про проблеми і перспективи Старого міста протягом  1983-1985-го і наступних років, що стали «домашнім завданням» для дирекції заповідника на десятиліття...

Леонід Козярчук: з любові до неба і рідного краю

Леонід Леонідович Козярчук народився 11 травня 1965 року в селі Єлизаветин Рожищенської ТГ, із родини переселенців, або «забужан», як називають людей, котрих внаслідок сумнозвісної акції «Вісла» було виселено з рідних країв.

Батько – селянин, родом з Холмщини, був майстром, навіть зібрав унікальний саморобний трактор, виточував колінчасті вали для мотоциклів, ремонтував техніку та інше. Мати – Відринська Надія Іллівна, народилась в селі Голоби Ковельського району, працювала учителем молодших класів Єлизаветинської восьмирічної школи.

Початкову освіту Леонід Козярчук здобув у Єлизаветинській школі, середню – у Рожищі. Ще в дитячі роки Леонід відвідував гурток радіолюбителів у школі села Єлизаветин, згодом почав конструювати саморобні велосипеди. А пізніше захопився авіамоделюванням. Знайомився з відповідною літературою: «Юний технік», «Моделіст конструктор» та інші. Свій перший літальний апарат він спорудив разом з двоюрідним братом Віктором. У 1979 році хлопці взялися будувати невеликий справжній літак, який зібрали за два роки. Частини були з дерева, водопровідних труб, крила обшиті целофаном із мішків з-під селітри – тобто все, що знайшлося під рукою, пішло на продукт дитячої творчості.

Черговим поштовхом у захопленні авіацією стало знайомство з Олексієм Кошманом. Досвідчений дельтапланерист порадив хлопцям відкласти важкі та складні у конструюванні літаки та зайнятися дельтапланами, на яких реально можна піднятися у небо. У 1982 році разом з групою ентузіастів юний Леонід Козярчук, виготовили й проводили польоти в околицях рідного села на саморобному мотодельтаплані (літали на висоті 50-100 м). З часом йому все більше й більше хотілося стати частиною реальності, у якій існували літальні апарати. Так, у 1985-у, а згодом у 1987, 1989, 1991 роках молодий авіатор побував на зльотах (був учасником НЛА-87, що проходив у Радянському Союзі), де заводив знайомства, укріплював зв’язки, обмінювався інформацією про автожири й гелікоптери.

Протягом двадцяти років винахідник самотужки сконструював та виготовив кілька моделей аматорських автожирів, відтак став призером НЛА-87 в Тушино, сконструював надлегкий автожир «ЛК-1» (1987 рік), за створення якого нагороджений призом ОКБ ім. М. Л. Міля та грошовою премією МАП СРСР.

Після закінчення училища за фахом токаря у Нововолинську відслужив у війську. Після служби в армії деякий час працював токарем.

У 1989–1990 рр. навчався у харківському авіаційному інституті, отримав диплом інженера-конструктора та повернувся у рідні краї. У 1993 році став одним із співзасновників МП «Комета» в місті Рожище.

У 1996–2001 роках працював інженером-технологом мото-дельтапланерного виробництва у київській фірмі «Аерос», яка виготовляє дельтаплани й експортує їх по всьому світу. Пізніше в Рожищі зареєструвався приватним підприємцем із виготовлення деталей і конструкцій мотодельтапланів, аеросаней, на які був попит. Навіть поляки спеціально приїздили на Волинь, щоб придбати комплектувальні деталі.

Леонід Леонідович Козярчук задався ціллю написати книгу про автожири та гелікоптери, зібрав дуже багатий матеріал про майже сотню аматорів-конструкторів, їхні винаходи. У 2012 році з’явилася його книга «Автожири й гелікоптери 1945–2000. Каталог конструкцій» (2012 р.). Також він є автором низки книг з історії гвинтокрилих НЛА та МДП: «Історія розвитку мотодельтаплана у світлинах» (2014 рік), «Віхи життя – мій шлях у надлегкій авіації» (2017 рік), «Зльоти надлегкої авіації 1984–2018» (2019 рік), «Історія розвитку легкого гелікоптера у світлинах (1943–2020)» (2022 рік), автор низки статей у журналі «Пшегльонд лєтнічий» («Авіаційний перегляд») та інших.

Леонід Козярчук також займається вивченням історії рідного краю. Зокрема його дослідження, яке стало книгою «Сторінки історії містечка Рожище» (2016) – це перша праця про минуле й сучасне українського міста Рожище. Книга стала результатом 10-річної праці в архівах, бібліотеках та музеях України та Польщі. Зокрема, протягом трьох років Леонід Козярчук працював у Державному архіві Волинської області, відвідував архіви Любліна та Києва. Чимало даних віднайшов у бібліотеках, зокрема, Волинській обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки, Національній бібліотеці імені Володимира Вернадського у Києві, воєводській бібліотеці Хероніма Лопатинського у Любліні.

Леонід Козярчук є автором краєзнавчих праць: «Дубище-Єлизаветин. Історія волинських сіл у фотографіях, описах та документах» (у співавторстві з С. Янішевським; 2020 р., «Єлизаветинська школа – роки і люди» (у співавторстві з С. Янішевським; 2018 р.), «Польсько-український конфлікт 1943 року на межі Рожищенського та Ківерцівського районів Волинської області» (2018 р.), «Дорогуськ та околиці – родинні землі Холмщини» (2019 р.), «Архів спогадів мешканців Волині та Холмщини» (у співавторстві з С. Янішевським; 2023 р.).

Бродосюк М. 11 травня 60 років від дня народження Л. Л. Козярчука (1965) – українського авіаконструктора та краєзнавця М. Бродосюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2025 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Н. Д. Хомяк ; відп. за вип.: О. Г. Важатко, Н. В. Граніч. – Луцьк, 2024. – С. 46–49. 

Література:

Козярчук Л. Л. Автожири й гелікоптери Ігоря Бенсена : каталог конструкцій / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 150 с. : іл.

Козярчук Л Л. Автожири й гелікоптери 1945–2000 : каталог експериментальних та аматорських конструкцій гвинтокрилих ЛА СРСР, Польщі й країн СНД періоду 1945–2000 рр. / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Ініціал, 2012. – 478 с. : іл.

Козярчук Л. Л. Архів спогадів мешканців Волині та Холмщини / Л. Л. Козярчук, С. С. Янішевський. – Луцьк : Вежа-Друк, 2023. – 250 с.

Козярчук Л. Л. Віхи життя – мій шлях у надлегкій авіації (1978–2016) / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2017. – 220 с. : іл.

Козярчук Л Л. Дорогуськ та околиці – родинні землі Холмщини / Л. Л. Козярчук, С. С. Янішевський. – Луцьк : Вежа-Друк, 2019. – 120 с.

Козярчук Л. Л. Дубище–Єлизаветин. Історія волинських сіл у фотографіях, описах та документах / Л. Л. Козярчук, С. С. Янішевський. – Луцьк : Вежа-Друк, 2020. – 248 с.

Козярчук Л. Л. Єлизаветинська школа – роки і люди / Л. Л. Козярчук, С. С. Янішевський. – Луцьк : Вежа-Друк, 2018. – 60 с. : іл.

Козярчук Л. Л. Історія розвитку легкого геліокоптера у світлинах (1943–2020) : фотоальбом / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2022. – 206 с.

Козярчук Л. Л. Книжкова нива автора (2010–2023) / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Завжди поруч, 2023. – 141 с.

Козярчук Л. Л. Пілотовані літальні апарати СКБ ХАІ (1959–2019) : каталог конструкцій / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2020. – 133 с. : іл.

Козярчук Л. Л. Польсько-український конфлікт 1943 р. на межі Рожищенського та Ківерцівського районів Волинської області / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : ЛНТУ, 2019. – 49 с. : іл.

Козярчук Л. Л. Сторінки історії містечка Рожище : іст.-краєзн. нариси / Л. Л. Козярчук. – Луцьк : Вежа-Друк, 2016. – 270 с.

Козярчук Л. Вишенецький костел – римо-католицька святиня ; Дубищенський монастир – одна з найдавніших православних святинь Волині / Л. Козярчук // Минуле і сучасне Волині та Полісся: місто Рожище в історії України і Волині : Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 700-річчю першої писем. згадки про місто, 8–9 груд. 2022 р. : наук. зб. – Луцьк, 2022. – Вип. 72. – С. 11–16, 17–22.

Козярчук Л. Німецька община в Рожищі у ХІХ – першій половині ХХ ст. / Л. Козярчук // Німці в історії Волині : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. Луцьк, 1–2 жовт. 2015 р. / ред. М. П. Костюк. – Луцьк, 2016. – С. 132–142.

***

Мацюк Р. З любові до неба і рідного краю / Р. Мацюк // Наш край. – 2020. – 7 трав. – С. 8.

Мацюк Р. Краєзнавець презентував нову книгу / Р. Мацюк // Наш край. – 2023. – 10 серп. – С. 4.

Нове видання заповнює білі плями в історії краю // Наш край. – 2020. –10 верес. – С. 4

 

Василь Зінкевич: життя, зіткане з пісні

 

Василь Іванович Зінкевич народився 1 травня 1945 року в селі Васьківці Ізяславського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницька) області.

Батько Василя Івановича, Іван Харитонович, був регентом церковного хору, гарно співав. Ще, будучи дитиною, Василь зробив собі сцену, на якій співав та танцював. У шкільні роки брав участь у художній самодіяльності. Мама Василя, Ганна у вільний час любила вишивати, робила неперевершені квіти з підручних матеріалів. Творча атмосфера в сім’ї не могла не вплинути на вибір професії та подальшого життєвого шляху юнака.

Після закінчення школи Василь поступив до училища декоративного та прикладного мистецтва у м. Вижниця Чернівецької області (тепер Вижницький коледж прикладного мистецтва імені В. Ю. Шкрібляка), яке закінчив у 1968 році. З 1966 по 1968 роки він перебував на строковій службі в армії, але й там не поривав із творчістю, з піснею – керував полковим танцювальним ансамблем.

З 1968 по 1973 роки Василь Зінкевич очолював ансамбль танцю «Смеречина» при Вижницькому будинку культури. Він робить перші кроки у вокальній школі Левка Дутківського, керівника ВІА «Смерічка», в якому сміливо втілюються спроби поєднати гуцульські та буковинські мотиви з модними сучасними ритмами. Через рік в ансамблі почав співати й Назарій Яремчук.

Знаменита авторська хореографічна композиція Василя Зінкевича «Буковинська мозаїка» разом з декількома іншими танцювальними постановками ввійшла до золотого фонду українського мистецтва.

Окрім хореографічних постановок Василь створював сценічні костюми, починаючи ще з студентських років. Деякі з них експонувались на виставці в Парижі. Юнак був новатором у моді – намагався поєднувати народні мотиви із сучасними тенденціями. Разом з Аллою Дутківською, дружиною Левка Дутківського, Василь створив колекцію «Горянка» для ансамблю «Смерічка», в якій майстерно поєднувались білі та червоні кольори. Також Василь Зінкевич створював костюми для Софії Ротару, ансамблю пісні і танцю Вірського, київського мюзик-голу, ВІ «Смерічка», ВІА «Світязь».

Зустріч з талановитими, непересічними людьми – подія в житті кожного. Такою подією в житті Василя Івановича була зустріч з композитором і співаком, автором «Червоної рути», людиною, яка зробила українську естраду відомою на весь світ, Володимиром Івасюком. Познайомились вони на зйомках новорічної програми, а в 1970 році брали участь у танцювальних сценах на зйомках фільму «Білий птах з чорною ознакою», який займає восьму позицію у списку 100 найкращих фільмів українського кіно.

Після виконання «Червоної рути» у фіналі «Пісні року-1971» тріо Зінкевича, Івасюка та Яремчука стало відомим та популярним. Після успішної прем’єри пісні «Червона рута» в карпатському містечку Яремче був відзнятий перший український музичний фільм режисера Романа Олексіва «Червона рута» (сценарист Мирослав Скочеляс, оператор Аркадій Дербінін, композитор Володимир Івасюк). У цьому фільмі Василь Зінкевич виконує твори Володимира Івасюка: «На швидких поїздах», «Водограй» у дуеті з Софією Ротару, знамениту «Червону руту».

У 1972 році ВІА «Смерічка» був нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР і отримав звання народного.

Ансамбль «Смерічка» ставав все більш популярним. Давали по 2-4 концерти на день, пропагуючи українську естраду. Звісно, це не подобалось партійній номенклатурі, для якої розвиток та популяризація національних культур становили небезпеку для її існування. Фільм «Виступає ансамбль «Смерічка» під керуванням Левка Дутківського», знятий у 1975 році естонським телебаченням, яке приїхало на Буковину, був заборонений. Партійна номенклатура зробила все, щоб ансамбль розпався, – занадто українським і популярним він був.

У результаті Назарій Яремчук почав працювати в Чернівецькому університеті, а Василь Зінкевич переїздить до Луцька на Волинь. Він стає солістом ансамблю «Світязь», а з 1980 року його художнім керівником. З приходом Василя Івановича ВІА «Світязь» стає ще більш популярним.

У 1986–1991 роках Василь Зінкевич навчався в Рівненському інституті культури, де отримав фах режисера.

Творчість Василя Івановича Зінкевича пошановано в Україні. 20 жовтня 1978 року йому було присвоєно звання заслуженого артиста Української РСР, а 3 січня 1986 року – народного артиста Української РСР. У 1994 році В. Зінкевич став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка. У 1997 році митця було нагороджено орденом «Миколи Чудотворця» за вагомий внесок у «примноження добра на Землі» та присвоєно звання «Людина року» у номінації «Митець року». У 1999 році Василь Зінкевич нагороджений орденами «За заслуги» I та II ступенів. У 2001 році отримав почесне звання «Золотий голос України» за результатами нагороджений орденом «За заслуги» I ступеня, а в серпні 2009 року Василю Івановичу Зінкевичу присвоєно звання Героя України.

Пісенний спадок Василя Зінкевича потужний і популярний. Найбільш улюблені пісні у виконанні митця: «Мамина світлиця» (І. Білозір, Б. Стельмах), «Ясени» (О. Білаш, М. Ткач), «Два кольори» (О. Білаш, Д. Павличко), «Новий день над Україною» (Б. Кучер, С. Галябарда), «Забудь печаль» (Л. Затуловський, Т. Севернюк), «Музика весни» (П. Дворський, Н. Бакай) та інші чудові твори.

Альбоми пісень у виконанні Василя Зінкевича: «Скрипка грає», «Крик птиці», «Тече вода» (із серії «Золоті пісні України 80-х» увійшли до збірки авторських творів Юрія Рибчинського. Пісні «Червона рута», «Залишені квіти» ввійшли в альбом «Пісні про кохання» (серія «Золота колекція»).

Весь творчий шлях Василя Зінкевича, метра української естради, – служіння своєму народу. Навіть у непрості часи, коли українська пісня строго регламентувалась, митець був відданий рідній землі, рідному слову. І зараз Василь Зінкевич не стоїть осторонь подій в Україні. Виступає з концертами, бере участь у мистецьких подіях. Його слово звучить з потужною силою, закликаючи єднатися, боротися за свою землю та любити її безмежно.

Гаврилюк О. 1 травня  80 років від дня народження В. І. Зінкевича (1945) – народного артиста України, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України / О. Гаврилюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2025 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Н. Д. Хомяк ; відп. за вип.: О. Г. Важатко, Н. В. Граніч. – Луцьк, 2024. – С. 39–41.

Література:

Зінкевич В. І. Я родом з пісенного краю / В. І. Зінкевич // Шаров І. 100 сучасників : роздуми про Україну / І. Шаров. – Київ, 2002. – 518 с.

***

Столярчук Б. Й. Митці Рівненщини : енцикл. довід. / Б. Й. Столярчук. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Рівне : Зень. О., 2011. – 385 с.

Про В. І. Зінкевича – с. 113.

 

***

Вікно рубрики : у кожного свій Зінкевич // Волинь-нова. – 2015. – 30 квіт. – С. 2.

Власюк В. Василь Зінкевич: «Лучеськ для мене – це берег творчого натхнення» / В. Власюк // Сім’я і дім. – 2015. – 14 трав. – С. 4.

Гайовий В. Життя, зіткане з пісні / В. Гайовий // Яровиця. – 2015. – № 1/2. – С. 143–144.

Зубчук К. «Я заздрю Вам, бо ви жили з такими піснями» / К. Зубчук // Волинь. – 2020. –19 трав. – С. 9.

Коваленко О. «Маємо таку пісню, де три хвилини не просто забави, а нашої суті» : Василю Зінкевичу – 75! / О. Коваленко // Волинь. – 2020. – 7 трав. – С. 2.

Свічаний М. Князь української пісні / М. Свічаний // Слава праці плюс. – 2020. –13–19 трав. – С. 4.

Сигалов А. Катерина Яремчук: Для мене він – живий / А. Сигалов // Україна молода. – 2021. – 12 листоп. – С. 14–15.

 

***

Гаврилюк О. 1 травня 75 років від дня народження В. І. Зінкевича (1945) – Героя України, народного артиста України / О. Гаврилюк // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2020 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ імені Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль, 2019. – С. 119–124.

Завада Л. 1 травня 70 років від дня народження В. І. Зінкевича (1945) – народного артиста України / Л. Завада // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2015 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2014. – С. 66–72.

Кузик В. Зінкевич Василь Іванович / В. Кузик, О. Кушнірук // Українська музична енциклопедія. – Київ, 2008. – Т. 2 : Е – К. – С. 151.

 

Відомий археолог, краєзнавець, дослідник історії Волині Григорій Васильович Охріменко

 Народився 26 квітня 1950 р. в м. Прилуки Чернігівської області. З чотирирічного віку проживав з батьками в с. Малохатки Старобільського району Луганської області, де і закінчив восьмирічну школу. Середню освіту здобув у 1967 р. у загальноосвітніх школах м. Прилуки та м. Бориспіль на Київщині.

У 1968–1972 рр. – навчався на історичному факультеті Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Брав участь в археологічних експедиціях на комплексі давніх поселень Гнідавська Гірка в с. Рованці Луцького району під керівництвом кандидата історичних наук М. Кучери та М. Матвієйка. Згодом науковець самостійно проводить рятівні розкопки на пам'ятках в Луцьку (вул. Короленка), с. Рованці, де в місцевій пресі публікує повідомлення про здійснені археологічні відкриття.

Григорій Васильович у 1972 р. починає працювати учителем історії та завідувачем навчальної частини школи с. Майдан-Липно Маневицького району на Волинському Поліссі. За дослідницьку діяльність та активну роботу з дітьми йому присвоюють звання вчителя-методиста, а згодом при підтримці Всеукраїнської спілки краєзнавців і заслуженого працівника освіти України. З 1994 р. Г. Охріменко працював науковим співробітником Полісько-Волинського народознавчого центру Волинського державного університету імені Лесі Українки.

У 2002 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Неоліт Волині» базу якої становили матеріали з численних пам'яток цього періоду в селах Годомичі, Комарово, Мала Осниця, Новосілки поліської зони, а також у селах Гірка Полонка, Голишів, Гнідава Луцького району.

У 2005–2019 рр. Григорій Васильович працював у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки, де займав посаду доцента кафедри археології та допоміжних історичних дисциплін. Також продовжував працювати у Волинському краєзнавчому музеї та Малій Академії Наук. Коло інтересів вченого не обмежується науково-дослідною та пошуковою роботою, а й охоплює популяризаторську пам'яткоохоронну сфери. За час роботи Г. В. Охріменком було опрацьовано велику кількість пам'яток прадавньої історії Великої Волині. Знахідки з численних археологічних розкопок поповнили колекції в Волинському та Маневицькому краєзнавчих музеях.

У коло наукових інтересів Григорія Васильовича також входить неолітична кераміка, яка стає предметом його професійних зацікавлень на все життя. Зокрема Григорій Охріменко виділив волинську неолітичну культуру, яка вирізнялася своїм посудом, особливостями його форми та декору. Основним типом посуду був горщик середньої величини, переважно з прямовисними стінками та гострим чи круглим днищем. Найбільш уживаним елементом декору були гребінцеві відтиски – найчастіше у вигляді паралельних горизонтальних смуг, чотирикутних полів або вертикальних гірлянд. Рідше користувалися іншими штампами для нанесення ліній, сіток, різноманітних насічок, ямок та вм'ятин.

Цікавиться дослідник також епохами палеоліту, мезоліту, мідної доби, доба бронзи та заліза, стратифікацією суспільства, духовною культурою первісних спільнот, керамічним виробництвом, історією раннього землеробства на Волині та Поліссі, предметами озброєння енеоліту – доби бронзи, давніми металевими виробами, кременярством доби бронзи.

Серед наукових праць дослідника варто виокремити: «Розвиток керамічного виробництва на Волині» (у співавторстві з М. Кучинком, Н. Кубицькою, 2003), «Нариси культури давньої Волині» (2006), де автор розкрив особливості духовної та матеріальної культури Волині від льодовикового часу до кінця бронзового віку та періоду Давньої Русі, «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині» (2007), «Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби» (у співавторстві з М. Кучинком, В. Савицьким, 2008), в якій описав археологічні, етнографічні та писемні джерела матеріальної та духовної культури регіону ІХ–ХІV століть, «Археологічна спадщина Яна Фітцке» (2005), «Кам’яна доба на території Північно-Західної України (ХІІ-ІІІ тис. до н. е.)» (2009), в  якій висвітлив тему матеріальної та духовної культури тогочасних людей.

Григорій Васильович є прихильником та першопрохідцем у застосуванні еніологічних та біолокаційних методів в археологічній науці.

У 2010 році Григорій Васильович Охріменко став лауреатом обласної іменної премії в галузі літератури, культури і мистецтва в номінації імені Олександра Цинкаловського.

Григорій Охріменко – серйозний науковець, справжній фанат своєї справи, для якого археологія не лише захоплення, а й справа всього життя.

        Зозуля А. 26 квітня 70 років від дня народження Г. В. Охріменка (1950) – українського археолога  / А. Зозуля // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада, Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред. упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль, 2019. – С. 111–119.

 

 

 

           

Алла Адамівна Дмитренко – відома етнологиня, науковиця, музейниця, лауреатка Премії імені Олександра Цинкаловського

У квітневі дні народилася етнологиня, кандидатка історичних наук, доцент, лауреатка Премії імені Олександра Цинкаловського – Алла Адамівна Дмитренко.

Алла Адамівна Дмитренко – український науковець, етнограф-«польовик», кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства і музейної справи Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.

А. А. Дмитренко народилася 20 квітня 1960 р. у с. Світязь Шацького району Волинської області. У 1977 р. закінчила Світязьку середню школу і продовжила навчання у Луцькому державному педагогічному інституті імені Лесі Українки, в якому 1981 р. отримала спеціальність «Вчитель історії, суспільствознавства». У цьому ж навчальному закладі розпочала працювати з січня 1981 р. лаборантом на кафедрі філософії та політекономії. З листопада 1983 р. до листопада 1986 р. навчалась в аспірантурі Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН УРСР. У цей час була сумісником, а по завершенню аспірантури Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки став основним її місцем роботи. У 2000 р. успішно захистила дисертацію на здобуття ступеня кандидата історичних наук за темою «Традиційні промисли українців Західного Полісся в другій половині XIX – 30-х рр. XX ст.» під керівництвом Борисенко Валентини Кирилівни, доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка.

Коло наукових інтересів А. А. Дмитренко охоплює проблеми української етнології, етнографічного музейництва. Найбільшу увагу дослідниця звертає на вивчення традицій привласнюючих форм господарства (збиральництво, бджільництво, мисливство і рибальство) на Правобережному Поліссі не лише як явища матеріальної, але й як важливої складової частини духовної культури.

А. А. Дмитренко неодноразово була учасницею комплексної історико-етнографічної експедиції Центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (2005 р. Лугинський район Житомирської області; 2006 р. Рокитнівський район, 2008 р. Сарненський і Дубровицький район, 2009 р. Володимирецький район, 2010 р. Зарічненський район Рівненської області; 2011 р. Ємільченський район Житомирська область, 2012 р. Камінь-Каширський район Волинської області; 2012 р. Володарський, Васильківський та Білоцерківський райони Київської області; 2013 р. Березнівський район Рівненської області). За її організації та участі проводилися експедиції разом із студентами історичного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки у 2008 р., 2009 р. та 2013 р. до Шацького району, 2010 р. та 2014 р. Камінь-Каширського району, 2011 р. Ратнівського району Волинської області.

Іншим важливим напрямом наукових досліджень А. А. Дмитренко є вивчення різних аспектів розбудови етнографічного музейництва України, проблем сучасних музеїв. З ініціативи завідувача кафедри археології та джерелознавства професора М. М. Кучинка А. А. Дмитренко створила Кабінет етнографії Волині та Полісся у структурі Музею археології. У 2008 р. він виокремився як Музей етнографії Волині та Полісся при Волинському (з 2012 р. Східноєвропейському) національному університеті імені Лесі Українки. А. А. Дмитренко до 2011 р. опікувалася ним на громадських засадах. Також за її допомогою була створена експозиція Музею бджільництва у с. Баїв Луцького району Волинської області.

Упродовж 1992–2013 рр. А. А. Дмитренко керувала секцією «Етнографія» Волинського відділення Малої академії наук. Нині серед її учнів є кандидати історичних наук, відомі журналісти, вчителі та ін.

Науковий доробок А. А. Дмитренко нараховує близько 300 наукових праць. Зокрема, дослідниця є автором розділів у колективних монографіях «Західне Полісся: історія та культура» (Луцьк, 2011), Т. 3 і 4 п’ятитомного видання «Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження» (Київ, 2012–2013), «Ostatni bartnicy Evropy których spotkałem, Krzysztof Hejke» (Варшава, 2017), а також у навчальному посібнику «Українська етнологія» (Київ, 2007). Нею підготовлено низку науково-методичних розробок, серед яких – «Атрибуція натільного одягу українців (за збірками Музею етнографії Волині та Полісся при СНУ ім. Лесі Українки та Волинського краєзнавчого музею)» (Луцьк, 2017).

А. А. Дмитренко є учасником Міжнародних конференцій (Уфа, Росія, 2014; Мінськ, Білорусь, 2017 і 2018 рр.; Клайпеда, Литва, 2016, 2017 і 2019).

За сумлінну наукову, педагогічну та творчу роботу з молоддю А. А. Дмитренко нагороджена грамотами університету, Луцького міського голови, Волинської обласної ради та державної адміністрації, а також Міністерства освіти України (1997 р.). У 2002 р. отримала відзнаку «Відмінник освіти України», 2008 р. – знак «Антон Макаренко».

Чибирак С. 20 квітня 60 років від дня народження А. А. Дмитренко (1960) – українського етнолога / С.Чибирак, Л. Мірошниченко-Гусак // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада, Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль, 2019. – С. 101–111

 

 

85 років від часу створення Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (1940)

 

Перший етап створення Волинського інституту удосконалення кваліфікації вчителів тривав з березня 1940 року до червня 1941 року. На виконання постанови РНК УРСР від 4 березня 1940 «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території Західних областей України» на базі обласного педагогічного кабінету, який був у структурі Волинського обласного відділу народної освіти сформовано Волинський інститут удосконалення кваліфікації вчителів. Місцевою владою виділено для інституту окреме приміщення та  призначено директором Шелудька.

Та, що найтрагічніше, загинув перший директор інституту Шелудько (поки що в архівах, окрім прізвища, не вдалося відшукати більше ніяких відомостей про нього).

Основними напрямами діяльності колективу стали: створення відповідної матеріальної бази; організація і проведення курсів підвищення кваліфікації; надання методичної допомоги вчителям; підготовка документації та педагогів до проведення державних іспитів у школах; співпраця з районними та міськими педагогічним кабінетами. Проблемою в діяльності інституту в цей час була неукомплектованість відповідними кадрами, на що наголошувалось у постанові виконавчого комітету Волинської обласної ради депутатів трудящих від 29 січня 1941 року.

Під час перших нальотів гітлерівської авіації на Луцьк будинок інститут був дощенту зруйнований. Як вказується в архівних документах, тоді ж загинув і його директор. 

Другий етап генези інституту розпочався із визволенням Волині від німецько-фашистської окупації та відновленням його роботи, а завершився на початку 1960-х років. Спочатку виконуючим обов’язки директора призначено Н. З. Аджарову, яка обіймала посаду завідувача кабінету педагогіки. У липні 1944 року директором інституту став І. Я. Хорунжий, який прибув на Волинь  за наказом Народного комісаріату освіти УРСР. Досвідчений педагог, котрий закінчив Харківський педагогічний інститут та до війни пройшов усі щаблі педагогічного становлення від учителя початкової та семирічної шкіл, директора неповної середньої та середньої шкіл до завідувача районного відділу освіти, Ілля Якович 18 років пропрацював на посаді директора Волинського інституту удосконалення кваліфікації вчителів.

Першим повоєнним великим заходом освітян області, який визначив перспективи розвитку освіти краю, стала обласна нарада вчителів (14–17 серпня 1944 р.), в організації і проведенні якої безпосередню участь брав колектив інституту.

У 1944–1945 у навчальному році почала складатися кабінетна система структури інституту та формувалися різні напрями його діяльності. Цей навчальний рік завершився педагогічною виставкою, яка стала традиційною. Нині виставка дидактичних та методичних матеріалів «Творчі сходинки педагогів Волині» проходить щорічно у містах та районах області. Кращі роботи педагогів за різними номінаціями представляються на обласну виставку.

На початок 60-х в інституті функціонувало 13 кабінетів та працювало 24 співробітники (без техперсоналу), 87,5% яких мали вищу освіту. 

Протягом цього періоду постійно зростало число педагогічних працівників, які навчались на курсах підвищення кваліфікації та були охоплені різними формами методичної роботи: семінарами (обласні, районні, міжрайонні), усним та письмовим консультуванням, екскурсіями з метою вивчення передового педагогічного досвіду в області та в Україні тощо.

Діяльність І. Я. Хорунжого та колективу інституту забезпечила формування системи післядипломної освіти у Волинській області.

На цій основі почався період інтенсивного розвитку інституту, впродовж якого його очолювали М. Г. Киричук (1962–1967 рр.), О. О. Поліщук (1968– 1971 рр.), М. А. Падалко (1971–1984 рр.), Г. С. Маслай (1984–2008 рр.), М. О. Сташенко (2008–2012 рр.). З 2012 року колектив інституту працює під керівництвом П. С. Олешка, кандидата історичних наук, доцента.

Відбулось значне розширення матеріально-технічної бази інституту: збудовано гуртожиток для слухачів курсів підвищення кваліфікації (на 100 місць), п’ятиповерховий навчальний корпус (1984 р.); освітній процес забезпечувався комп’ютерною технікою, відбувалось її постійне оновлення. Змінювалася структура інституту, яка нині складається з 3-х кафедр, двох науково-дослідних лабораторій, 13-и відділів, бібліотеки та бухгалтерії. З 1994 року в інституті видається науково-методичний вісник «Педагогічний пошук». У 2003 році розпочав функціонувати Музей історії освіти Волині.

Відбулися суттєві зміни в організації освітнього процесу та методичної роботи з педагогами в міжатестаційний період. Активно працюють обласні авторські лабораторії та творчі майстерні кращих педагогів області.

Підготовка вчителя до роботи в Новій українській школі – головне завдання, яке виконує нині інститут. За новими навчальними планами та програмами здійснюється підвищення кваліфікації вчителів початкової школи та англійської мови, які працюють та працюватимуть у перспективі в класах НУШ.

В інституті сформовано сучасне освітнє середовище. Мультимедійною технікою забезпечені навчальні аудиторії, що дозволяє проводити усі заняття з використанням ІКТ. Особлива увага в організації освітнього процесу надається втіленню компетентністного підходу в роботі з учителем та створенню мережевих спільнот учителів різних фахів під егідою інституту. З 2015 року запроваджено систему дистанційного підвищення кваліфікації.

Підготовка педагогів до здійснення інноваційної діяльності у закладах освіти здійснюється як через зміст навчальних дисциплін, що викладаються, так і шляхом залучення вчителів та керівників шкіл до проєктів «Лідер освітніх інновацій», «Нова школа – новий учитель» та роботи колективу інституту над науковою темою «Професійний розвиток педагогів в умовах освітнього середовища післядипломної освіти». 

Значно підвищує якісний рівень діяльності педагогічних колективів їх участь у дослідно-експериментальній роботі, керівниками та консультантами якої є кандидати та доктори наук нашого інституту. У статусі експериментальних працює 29 закладів освіти області. Освітні заклади області беруть участь у експериментах Всеукраїнського рівня. 

Інститутом здійснюється видавнича діяльність. Видаються наукові збірники та матеріали регіональних, всеукраїнських та міжнародних конференцій, які щороку проводить інститут.

Лабораторією соціологічних досліджень ведеться моніторинг рівня задоволеності слухачів курсів усіма напрямами роботи інституту та вивчаються їх потреби та пропозиції щодо поліпшення нашої роботи. Особливо це стосується освітнього процесу та організації науково-методичного супроводу підвищення кваліфікації вчителів за місцем роботи. За пропозиціями опитаних вчителів у 2014 році відкрито буфет та з весни 2019 року розпочала працювати їдальня. Робота інституту отримує позитивну оцінку педагогів, слухачів курсів. Задоволені курсами підвищення кваліфікації 96% опитаних слухачів (2019 р.).

Велика увага надається розвиткові національно-патріотичного спрямування діяльності педагогів області. При інституті діє волонтерський центр «Серце патріота». У благодійних концертах, окрім професійних артистів Волині, беруть участь самодіяльні колективи педагогів області. 

Результативність діяльності інституту виявляється і в динаміці професійних досягнень педагогів у Всеукраїнському конкурсі «Вчитель року». Згідно з даними презентованими ДНУ «Інститут модернізації змісту освіти» МОН України, у рейтингу конкурсу за 1996–2018 роки за сумарною кількістю переможців та лауреатів Волинська область посідає перше місце (10 переможців та 13 лауреатів).

Наталія Кот  

 

Література:

Волинський обласний навчально-методичний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів / уклад. В. М. Дмитрук. – Луцьк : б. в., 2000. – 44 с.

Маслай Г. С. Волинський інститут удосконалення вчителів – науково-методичний центр підвищення кваліфікації працівників народної освіти // Минуле і сучасне Волині:освіта, наука, культура : тези доп. та повідомл. IV Волин. іст.-краєзн. конф. – Луцьк, 1990. – Ч. ІІ. – С. 83–85.

Олешко П. Михайло Григорович Киричук, директор Волинського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів у 1962–1967 роках / П.  Олешко // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і Ковельщина в українській та європейській історії : матеріали Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф., присвяч. 27-й річниці незалежності України, 100-й річниці Української революції та 500-й річниці надання Ковелю Магдебурського права : наук. зб. / упоряд. Г. Бондаренко. – Ковель, 2018. – С. 546–550.

Бондаренко Г. В. Вклад ВІППО у розвиток краєзнавства і краєзнавчої освіти у Волинській області в 1997–2006 роках / Г. В. Бондаренко // Пед. пошук. – 2015. – №1. – С. 54–56.

Буркіна Н. Авторська школа ректора Ганни Маслай / Н. Буркіна // Освіта України. – 2006. – 29 квітня.

Кот Н. М. Сторінки історії Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (1940–1941 роки) / Н. М. Кот // Пед. пошук. – 2014. – №4. – С. 3–5.

Кот Н. М. Сторінки історії Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (1944 р.–поч. 60-х рр.) / Н. М. Кот // Пед. пошук. –  2015. – №1. – С. 16–23.

Кот Н. М. Сторінки історії Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (1960 р.–поч. 70-х рр.) / Н. М. Кот // Пед. пошук. –  2015. – №2. – С. 17–22.

Луцюк В. В. Спогади, спогади, спогади / В. В. Луцюк // Пед. пошук. –  2015. – №2. – С. 23–24.

Олешко П. У 75 найкраще тільки починається : [розмова з ректором ВІППО Петром Олешком / розмовляла Оксана Бубенщикова] // Волин. газ. – 2015. – 21 трав. – С. 2.

Романчук Г. Д. Михайло Андрійович Падалко на чолі Волинського обласного інституту удосконалення кваліфікації вчителів (1971–1984) / Г. Д. Романчук // Пед. пошук. – 2015. – №1. – С. 23–29.

Романчук Г. Д. Надійний супутник освітян / Г. Д. Романчук // Пед. пошук. – 2018. – №4. – С. 3–8.

Романчук Г. Д. Слухачі курсів про підвищення кваліфікації: результати, проблеми, пропозиції / Г. Д. Романчук // Пед. пошук. –  2014. – №3. – С. 78–80.

Рудь О. В. Курс на інноватику: розвиток ВІППО у 2008–2012 роках / О. В. Рудь // Пед. пошук. – 2015. – №1. – С. 35–41.

Садівська В. М. Роль кабінету української мовита літератури ВІППО в педагогічній діяльності вчителя / В. М. Садівська // Пед. пошук. – 2015. – №1. – С. 60–62.

Сміховська В. Є З історії розвитку бібліотеки ВІППО / В. Є. Сміховська // Пед. пошук. – 2015. – №1. – С. 72–75.

Філатенко А. Інститут, де вчаться педагоги / А. Філатенко // Рад. Волинь. – 1997. – 27 березня. – С. 2.

Шлях зростання // Волин. газ. – 2015. – 21 трав. – С. 2–3.

***

Кот Н. 75 років від часу створення Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (1940) / Н. Кот // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2015 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2014. – С. 46–51.

Романчук Г. Березень. 70 років від часу створення Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти (1940) / Г. Романчук // Календар знаменних та пам’ятних дат Волині на 2010 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Е. С. Ксендзук. – Луцьк, 2009. – С. 40–42.

Кот Н. Березень. 80 років від часу створення Волинського інституту удосконалення кваліфікації вчителів (нині Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти) (1940) / Н. Кот // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада ; Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль, 2019. – С. 86–92.

В’ячеслав Судима: пісням дарував крила

В’ячеслав Павлович Судима народився 19 лютого 1955 року в селі Княгининок Луцького району Волинської області. Змалку батьки навчили В’ячеслава працювати та розраховувати лише на свої сили. Тато був трактористом, мама – техпрацівницею в школі. Хлопчик допомагав батькам після уроків – чергував з мамою, кочегарив. Знав змалечку, що ніщо не дається задарма, – все потрібно заробити.

У 1962– 1972 роках – В’ячеслав навчався в Маяківській середній школі.

У 1973 році закінчив з відзнакою ПТУ № 6 м. Луцька, в яке поступив у 1972 році. По закінченню отримав фах слюсаря механоскладальних робіт.

У 1973–1975 роках В’ячеслав Судима проходив службу в рядах збройних сил в м. Ізяслав. Служив у розвідувальному батальйоні механіком-водієм. По закінченні служби в армії він влаштовується працювати на меблевий комбінат у Луцьку, де працює до 1976 року.

У 1976 р. В’ячеслав Судима поступив на підготовче відділення Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки, в якому навчався на природничо-географічному факультеті до 1982 року.

«Закінчив школу, відслужив в армії, здобув освіту, – все швидко, ніби газету прочитав…Та життя цікаве, бо з піснею. Часом настрою немає, болить щось, але вийшов на сцену та ніби з Богом порозмовляв: окрилений, усе забувається. Зауважив, що навіть хвороби перед піснею відступають», –ділився своїми думками В’ячеслав Судима в газеті «Волинь».

З 1982 року по 1988 В’ячеслав Павлович працює педагогом-організатором Маяківської середньої школи. У 1988–1998 роках трудиться на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи Рокинівської НВК.

Два терміни В’ячеслав Павлович відпрацював на посаді селищного голови. «Ви вісім років були при владі і нічого для себе не зробили?, –запитували люди. «Я намагався більше вкласти, а не поцупити. Потім зрозумів, що керівна робота – не моє. Більше до душі праця в школі – зі спілкуванням, рухом та несподіванками», – відповідав В’ячеслав. 

Своїм успіхом В’ячеслав вважав досягнення своїх дітей та учнів і виховувати потрібно себе в першу чергу, адже діти наше відображення. 19 травня 1997 року В’ячеславу Павловичу присвоєно звання Відмінника народної освіти.

В українську пісню В’ячеслав Судима закохався ще в 1972 році на «Пісні року», як почув «Червону руту» у виконанні ансамблю «Смерічка».

З 1985 року В’ячеслав Павлович разом з заслуженою артисткою України Аллою Опейдою складали дует «Душа Волині».

У репертуарі дуету налічується понад 300 пісень українських композиторів та поетів, але найбільша кількість пісень на вірші волинських поетів – Йосипа Струцюка, Петра Маха, Василя Гея, Івана Корсака. Пісні створювали в співпраці з волинськими композиторами М. Стефанишиним, В. Герасимчуком, О. Синютиним, А. Пашкевичем. 

«У репертуарі дуету налічується понад 300 пісень різної тематики від колискової, стрілецької, повстанської, народної, героїко-патріотичної пісні до пісень про найрідніших, найдорожчих людей – маму, тата, родину, Батьківщину, ліричні та пісні на всі випадки життя. Окрім дуетних творів у кожного з нас був і є свій сольний репертуар. Наша творчість в жодному разі не була пов’язана з шоу-бізнесом. Мистецтво і шоу-бізнес – це дві протилежні для нас речі. Ми були багаті своїми піснями, даруючи своє мистецтво, прокладали шлях до людських сердець», – згадує Алла Опейда.

У 1989 році В’ячеслав Павлович Судима нагороджений грамотою Президії Верховної Ради УРСР за високі заслуги у праці та активну громадянську позицію, 31 березня 2005 – грамотою Президії Верховної Ради України за заслуги перед українським народом, 10 лютого 2005 – почесною грамотою Міністерства культури та мистецтв України за вагомий внесок у розвиток аматорського мистецтва та високий професіоналізм

22 квітня 2009 року В’ячеславу Павловичу Судимі присвоєно звання «Заслуженого працівника культури України» за високий особистий внесок у розвиток культурної спадщини.

19 червня 2013 року він нагороджений орденом святого Миколая Чудотворця за заслуги у відродженні духовності в Україні.  

Вчитель географії вищої категорії, вчитель-методист, відмінник освіти України, заслужений працівник культури України – це показник самовідданої праці на ниві освіти та культури В’ячеслава Павловича Судими, гідного сина своєї країни.

Гаврилюк О. 19 лютого  70 років від дня народження В. П. Судими (1955–2024) – заслуженого працівника культури України / О. Гаврилюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2025 рік / Волин. обл. рада, Департамент культури, молоді та спорту Волинської ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, Н. Д. Хомяк ; відп. за вип.: О. Г. Важатко, Н. В. Граніч. – Луцьк, 2024. – С. 29–31.

Література:

Золоті сторінки Волинського Національного університету імені Лесі Українки. Випускники / ред. І. Коцан. – Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. – 147 с.

Про В. П. Судиму – с. 83.

Онуфрійчук М. Нас поріднили Холмщина й Волинь : розповіді про депортованих українців з Холмщини, Підляшшя, Надсяння та їх нащадків / М. Онуфрійчук, Н. Журавльова. – Луцьк : Волин. обл. друк., 2010. – 286 с.

Про В. П. Судиму – с. 242–243.

Літературно-мистецьке свято «Уклін Тарасові» // Буремний рік великого Шевченка : каталог основн. культ.-мас. заходів Волині, присвяч. 200-річчю від дня народж. Т. Шевченка / авт. ідеї В. Ю. Дмитрук ; відпов. за вип. В. В. Стрільчук. – Луцьк, 2014. – С. 8–12.