Відомий археолог, краєзнавець, дослідник історії Волині Григорій Васильович Охріменко

 Народився 26 квітня 1950 р. в м. Прилуки Чернігівської області. З чотирирічного віку проживав з батьками в с. Малохатки Старобільського району Луганської області, де і закінчив восьмирічну школу. Середню освіту здобув у 1967 р. у загальноосвітніх школах м. Прилуки та м. Бориспіль на Київщині.

У 1968–1972 рр. – навчався на історичному факультеті Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Брав участь в археологічних експедиціях на комплексі давніх поселень Гнідавська Гірка в с. Рованці Луцького району під керівництвом кандидата історичних наук М. Кучери та М. Матвієйка. Згодом науковець самостійно проводить рятівні розкопки на пам'ятках в Луцьку (вул. Короленка), с. Рованці, де в місцевій пресі публікує повідомлення про здійснені археологічні відкриття.

Григорій Васильович у 1972 р. починає працювати учителем історії та завідувачем навчальної частини школи с. Майдан-Липно Маневицького району на Волинському Поліссі. За дослідницьку діяльність та активну роботу з дітьми йому присвоюють звання вчителя-методиста, а згодом при підтримці Всеукраїнської спілки краєзнавців і заслуженого працівника освіти України. З 1994 р. Г. Охріменко працював науковим співробітником Полісько-Волинського народознавчого центру Волинського державного університету імені Лесі Українки.

У 2002 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: «Неоліт Волині» базу якої становили матеріали з численних пам'яток цього періоду в селах Годомичі, Комарово, Мала Осниця, Новосілки поліської зони, а також у селах Гірка Полонка, Голишів, Гнідава Луцького району.

У 2005–2019 рр. Григорій Васильович працював у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки, де займав посаду доцента кафедри археології та допоміжних історичних дисциплін. Також продовжував працювати у Волинському краєзнавчому музеї та Малій Академії Наук. Коло інтересів вченого не обмежується науково-дослідною та пошуковою роботою, а й охоплює популяризаторську пам'яткоохоронну сфери. За час роботи Г. В. Охріменком було опрацьовано велику кількість пам'яток прадавньої історії Великої Волині. Знахідки з численних археологічних розкопок поповнили колекції в Волинському та Маневицькому краєзнавчих музеях.

У коло наукових інтересів Григорія Васильовича також входить неолітична кераміка, яка стає предметом його професійних зацікавлень на все життя. Зокрема Григорій Охріменко виділив волинську неолітичну культуру, яка вирізнялася своїм посудом, особливостями його форми та декору. Основним типом посуду був горщик середньої величини, переважно з прямовисними стінками та гострим чи круглим днищем. Найбільш уживаним елементом декору були гребінцеві відтиски – найчастіше у вигляді паралельних горизонтальних смуг, чотирикутних полів або вертикальних гірлянд. Рідше користувалися іншими штампами для нанесення ліній, сіток, різноманітних насічок, ямок та вм'ятин.

Цікавиться дослідник також епохами палеоліту, мезоліту, мідної доби, доба бронзи та заліза, стратифікацією суспільства, духовною культурою первісних спільнот, керамічним виробництвом, історією раннього землеробства на Волині та Поліссі, предметами озброєння енеоліту – доби бронзи, давніми металевими виробами, кременярством доби бронзи.

Серед наукових праць дослідника варто виокремити: «Розвиток керамічного виробництва на Волині» (у співавторстві з М. Кучинком, Н. Кубицькою, 2003), «Нариси культури давньої Волині» (2006), де автор розкрив особливості духовної та матеріальної культури Волині від льодовикового часу до кінця бронзового віку та періоду Давньої Русі, «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині» (2007), «Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби» (у співавторстві з М. Кучинком, В. Савицьким, 2008), в якій описав археологічні, етнографічні та писемні джерела матеріальної та духовної культури регіону ІХ–ХІV століть, «Археологічна спадщина Яна Фітцке» (2005), «Кам’яна доба на території Північно-Західної України (ХІІ-ІІІ тис. до н. е.)» (2009), в  якій висвітлив тему матеріальної та духовної культури тогочасних людей.

Григорій Васильович є прихильником та першопрохідцем у застосуванні еніологічних та біолокаційних методів в археологічній науці.

У 2010 році Григорій Васильович Охріменко став лауреатом обласної іменної премії в галузі літератури, культури і мистецтва в номінації імені Олександра Цинкаловського.

Григорій Охріменко – серйозний науковець, справжній фанат своєї справи, для якого археологія не лише захоплення, а й справа всього життя.

        Зозуля А. 26 квітня 70 років від дня народження Г. В. Охріменка (1950) – українського археолога  / А. Зозуля // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада, Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред. упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль, 2019. – С. 111–119.

 

 

 

           

Алла Адамівна Дмитренко – відома етнологиня, науковиця, музейниця, лауреатка Премії імені Олександра Цинкаловського

У квітневі дні народилася етнологиня, кандидатка історичних наук, доцент, лауреатка Премії імені Олександра Цинкаловського – Алла Адамівна Дмитренко.

Алла Адамівна Дмитренко – український науковець, етнограф-«польовик», кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства і музейної справи Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.

А. А. Дмитренко народилася 20 квітня 1960 р. у с. Світязь Шацького району Волинської області. У 1977 р. закінчила Світязьку середню школу і продовжила навчання у Луцькому державному педагогічному інституті імені Лесі Українки, в якому 1981 р. отримала спеціальність «Вчитель історії, суспільствознавства». У цьому ж навчальному закладі розпочала працювати з січня 1981 р. лаборантом на кафедрі філософії та політекономії. З листопада 1983 р. до листопада 1986 р. навчалась в аспірантурі Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського АН УРСР. У цей час була сумісником, а по завершенню аспірантури Луцький державний педагогічний інститут імені Лесі Українки став основним її місцем роботи. У 2000 р. успішно захистила дисертацію на здобуття ступеня кандидата історичних наук за темою «Традиційні промисли українців Західного Полісся в другій половині XIX – 30-х рр. XX ст.» під керівництвом Борисенко Валентини Кирилівни, доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка.

Коло наукових інтересів А. А. Дмитренко охоплює проблеми української етнології, етнографічного музейництва. Найбільшу увагу дослідниця звертає на вивчення традицій привласнюючих форм господарства (збиральництво, бджільництво, мисливство і рибальство) на Правобережному Поліссі не лише як явища матеріальної, але й як важливої складової частини духовної культури.

А. А. Дмитренко неодноразово була учасницею комплексної історико-етнографічної експедиції Центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (2005 р. Лугинський район Житомирської області; 2006 р. Рокитнівський район, 2008 р. Сарненський і Дубровицький район, 2009 р. Володимирецький район, 2010 р. Зарічненський район Рівненської області; 2011 р. Ємільченський район Житомирська область, 2012 р. Камінь-Каширський район Волинської області; 2012 р. Володарський, Васильківський та Білоцерківський райони Київської області; 2013 р. Березнівський район Рівненської області). За її організації та участі проводилися експедиції разом із студентами історичного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки у 2008 р., 2009 р. та 2013 р. до Шацького району, 2010 р. та 2014 р. Камінь-Каширського району, 2011 р. Ратнівського району Волинської області.

Іншим важливим напрямом наукових досліджень А. А. Дмитренко є вивчення різних аспектів розбудови етнографічного музейництва України, проблем сучасних музеїв. З ініціативи завідувача кафедри археології та джерелознавства професора М. М. Кучинка А. А. Дмитренко створила Кабінет етнографії Волині та Полісся у структурі Музею археології. У 2008 р. він виокремився як Музей етнографії Волині та Полісся при Волинському (з 2012 р. Східноєвропейському) національному університеті імені Лесі Українки. А. А. Дмитренко до 2011 р. опікувалася ним на громадських засадах. Також за її допомогою була створена експозиція Музею бджільництва у с. Баїв Луцького району Волинської області.

Упродовж 1992–2013 рр. А. А. Дмитренко керувала секцією «Етнографія» Волинського відділення Малої академії наук. Нині серед її учнів є кандидати історичних наук, відомі журналісти, вчителі та ін.

Науковий доробок А. А. Дмитренко нараховує близько 300 наукових праць. Зокрема, дослідниця є автором розділів у колективних монографіях «Західне Полісся: історія та культура» (Луцьк, 2011), Т. 3 і 4 п’ятитомного видання «Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження» (Київ, 2012–2013), «Ostatni bartnicy Evropy których spotkałem, Krzysztof Hejke» (Варшава, 2017), а також у навчальному посібнику «Українська етнологія» (Київ, 2007). Нею підготовлено низку науково-методичних розробок, серед яких – «Атрибуція натільного одягу українців (за збірками Музею етнографії Волині та Полісся при СНУ ім. Лесі Українки та Волинського краєзнавчого музею)» (Луцьк, 2017).

А. А. Дмитренко є учасником Міжнародних конференцій (Уфа, Росія, 2014; Мінськ, Білорусь, 2017 і 2018 рр.; Клайпеда, Литва, 2016, 2017 і 2019).

За сумлінну наукову, педагогічну та творчу роботу з молоддю А. А. Дмитренко нагороджена грамотами університету, Луцького міського голови, Волинської обласної ради та державної адміністрації, а також Міністерства освіти України (1997 р.). У 2002 р. отримала відзнаку «Відмінник освіти України», 2008 р. – знак «Антон Макаренко».

Чибирак С. 20 квітня 60 років від дня народження А. А. Дмитренко (1960) – українського етнолога / С.Чибирак, Л. Мірошниченко-Гусак // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада, Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА, Волин. краєзн. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль, 2019. – С. 101–111