Волинь і волиняни в історії та культурі

28 листопада у приміщенні Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки відбулась науково-практична учнівська конференція «Волинь і волиняни в історії та культурі».

Організатори конференції – управління освіти, науки та молоді Волинської облдержадміністрації, Волинська обласна Мала академія наук України.

Мета конференції – широке залучення учнівської молоді до активної участі у національно-культурному відродженні українського народу, відтворення та збереження історії, традицій рідного краю, мовної культури і національно-етнічних особливостей шляхом проведення наукових пошуків та досліджень.

Участь у конференції взяли учні 8–11 класів, які є слухачами наукових товариств Волинського відділення МАН України та мають власні (авторські) наукові дослідження з визначених напрямів конференції.

Відділ краєзнавчої роботи організував книжкову виставку, де презентовано видання з історії, етнографії, культури нашої рідної Волині.

Тема голодомору в творчості письменника Андрія Бондарчука

Щороку в листопадові дні український народ схиляється в жалобі перед пам’яттю жертв Голодомору. У Волинській ДОУНБ імені Олени Пчілки, з нагоди відзначення 87 річниці голодного лихоліття 1932–1933 років, відбулася презентація книг Андрія Івановича Бондарчука «Україна. Голодомор 1946–1947 років. Непокараний злочин, забуте добро» та «Голод 1946–1947 рр. в Україні: колективна пам'ять : збірник свідчень очевидців, спогадів-переказів їхніх рідних, меморально-публіцистичних статей».

Андрій Іванович Бондарчук – знаний літератор, публіцист, член Національної спілки письменників України, народний депутат України першого демократичного скликання (1990–1994 рр.).

Доробок Андрія Івановича складають такі книги присвячені жахливим сторінкам нашої історії:

· повість про голодомор 1932–1933-го «Знімали у тайзі кіно про хліб»;

· повість «Уклін ангелу»;

· збірник, де Андрій Бондарчук виступає упорядником і автором – «Україна. Голодомор 1946–1947 років. Непокараний злочин, забуте добро».

  У книзі «Україна. Голодомор 1946–1947 років. Непокараний злочин, забуте добро» – кількасот спогадів і в кожному – факти із життя: жахіття голоду і чутливість української душі до чужої біди. Гостинність, доброта, милосердя – ментальні риси українців.

Редактором книги була заслужена вчителька України, член Національної спілки письменників України Ніна Петрівна Горик, яка розповіла присутнім про роботу над виданням.

Книга «Голод 1946–1947 рр. в Україні: колективна пам'ять : збірник свідчень очевидців, спогадів-переказів їхніх рідних, неморально-публіцистичних статей» – це перше в країні археографічно-меморіальне видання такого типу. Упорядник – Василь Марочко. Бондарчук Андрій Іванович є ініціатором проекту та представлений у збірнику ґрунтовною вступною статтею. Видання побачило світ за сприяння Дослідної фундації Олега Ольжича (США). Том обсягом 1176 сторінок вийшов у видавництві Марка Мельника (м. Київ). Міністерство культури України надало підтримку виходу цієї необхідної книги, закупивши через Український інститут книги частину тиражу для поширення в бібліотеках України. На Волинь вже надійшло 30 книг, які будуть одержані у провідних бібліотеках області.

Своїми спогадами про порятунок голодуючих жителями Західної України поділилися: заслужена вчителька України Олеся Григорівна Ковальчук, заслужений журналіст України Василь Володимирович Федчук, лікар Дмитро Федорович Шульга, голова Братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю імені Клима Савура  Василь Кушнір, громадський діяч Валентин Добрянський, депутат Луцької міської ради Аскольд Пекарський.

В листопаді 2016 року в Луцьку було відкрито пам’ятник християнському милосердю волинян, на території древньої Хрестовоздвиженської церкви в історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк». Автором цього унікального пам’ятника є відома скульпторка Ірина Дацюк. Ірина Євгеніївна розповіла про історію спорудження монумента.

У книгозбірні завдяки Андрієві Івановичу стартує акція збору коштів на спорудження пам’ятника жертвам Голодомору на Донеччині. Кошти, одержані від продажу книг Андрія Бондарчука, будуть спрямовані на цю шляхетну мету. Партнером даної патріотичної ініціативи є Волинська ДОУНБ імені Олени Пчілки.

Щемливим сумом відізвалися у серцях присутніх поетичні рядки віршів Олесі Ковальчук, Василя Симоненка та Сіми Кордунової у виконанні бібліотекарів: Юлії Ціхоцької, Анни Гут, Ольги Сниці.

Працівники відділу краєзнавчої роботи підготували книжкову виставку "Стежки-дороги Андрія Бондарчука", де були представленні твори Андрія Івановича Бондарчука та видання про голодомори 1932–1933, 1946–1947 років в Україні.

Щиро дякуємо усім присутнім за теплу атмосферу та запрошуємо відвідати нашу бібліотеку.

Захід підготувала директор книгозбірні, заслужений працівник культури України Людмила Антонівна Стасюк.

Наталі Пилипюк, із найкращими побажаннями

Дорога наша колего, Наталю! 

Наталія Пилипюк – уродженка Волині, професійна бібліотекарка, одна з найкращих бібліоГрафинь, блогерка, ерудована та обдарована найкращими людськими якостями, як доброта, чесність і справедливість. Позитивна та життєрадісна. Починаючи з 2012 року невтомно трудиться на творчій ниві краєзнавства. 

З великою вдячністю і повагою хочемо подякувати дорогій нашій колезі, Наталочці за дні і роки проведені з нами. 

Бажаємо  тобі в подальшому житті кращого майбутнього, творчого зростання, творчих пошуків, натхнення та професійних досягнень. 

Нехай твоє життя буде схожим на казку, розфарбовану всіма кольорами веселки: червоний – це твоє вічне взаємне кохання, оранжевий – теплота дружніх стосунків, жовтий – яскраве сонечко, зелений – спокій і мир в душі, блакитний – чисте безхмарне небо, синій – вірність і чесність.  Бажаємо з радістю та посмішкою зустрічати кожен день, обов’язково досягати всього, чого бажає твоє серце. Нехай у діяльності завжди буде море гідних ідей та перспектив, нехай у житті завжди на тебе чекає безліч радощів, приємних зустрічей та цікавих подій. Усі найкращі квіти Волині для Тебе!

Ірина Левчанівська: світло долі і світла

12 листопада 2019 року  у Волинській  державній обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки відбулася краєзнавча година приурочена до 106-ї річниці від дня народження краєзнавця, фотолюбителя, кіноаматора Ірини Левчанівської "Я щаслива, бо я на своїй землі".

Ірина Олександрівна Левчанівська народилася 17 листопада 1913 року в селі Линів, нині Локачинського району. У родині Ірининого дідуся Карла фон Гродзінського, яка поєднала німецьку та російську кров, панував культ освіти і культури. В такій же атмосфері Олена та Олександр Левчанівські виховували і свою єдину донечку Ірину. А ще змалку прищеплювали їй почуття патріотизму і вільнодумства.

Восени 1921 року Іринка стала ученицею Луцької Першої української школи, яку 1923 перетворили на польську жіночу № 4. Батьки негайно забрали дівчинку і віддали до Луцької української гімназії. Ірина відвідувала «Пласт», школу танців відомого хореографа Василя Авраменка, брала участь у багатьох мистецьких патріотичних заходах, які проводила «Просвіта». Заочно закінчила Українську господарську академію у місті Подєбради (Чехія).

Після Другої світової війни працювала економістом Луцького маслопрому, з 1960 року – кіоскером в облкниготорзі, військторзі, облспоживспілці. Поза цими скромними посадами вирувало цікаве творче життя: Ірина Олександрівна, яка ще від мами перейняла захоплення  фотографією, стала активною учасницею фотоклубу «Промінь», створювала аматорські фільми у кіностудії «Волинь». Багато її робіт відзначені нагородами на престижних конкурсах та фестивалях. Головне ж – усі ці роки Ірина Левчанівська зберігала документи, які стосувалися життя і діяльності її батьків, засвідчували важливі події, що відбувалися на волинських теренах.

Особливо активною стає творча і краєзнавча діяльність Ірини Левчанівської після проголошення незалежності України. Вона – учасниця багатьох науково-краєзнавчих конференцій, наполегливо веде пошук слідів матері, про яку після того, як її 1939 року забрали енкаведисти, нічого не було відомо. Як вдалося з’ясувати, сенаторку Речі Посполитої від Волині, українську патріотку Олену Левчанівську розстріляли 1940 року разом з великою групою інтелігенції.

У червні 1997 року радник канцелярії сенату Республіки Польща Ярослав Завадський  через Інститут дослідів Волині у Канаді роздобув адресу Ірини Левчанівської і звернувся до неї з проханням надіслати копії документів, що стосуються її мами, до архіву сенату. Це прохання пояснив тим, що увесь архів сенату було знищено під час Другої світової війни. А влітку 1999-го року маршалок сенату Аліція Гжеськов’як запросила Ірину Олександрівну на урочисте святкування десятиліття з часу відродження сенату. Ірина Олександрівна не змогла поїхати до Польщі, але надіслала вітального листа.

З-під пера Ірини Олександрівни одна за одною з’явилися книжки «Далеке і близьке», «Згадалось мені», «Сенаторка», «Ще не забулося», а також два фотоальбоми «Луцьк у 50-х роках ХХ століття на світлинах Ірини Левчанівської» і «Мій кольоровий Луцьк». У цих виданнях – багатий краєзнавчий матеріал, що проливає світло на «білі сторінки» історії Волині.

Серце Ірини Олександрівни зупинилося в неділю 1 травня 2011 року, на 98-ому році життя. Поховали її на старому цвинтарі, що на вулиці Рівненській у Луцьку, поряд із могилою батька.

До заходу відділ краєзнавчої роботи  підготував книжкову виставку "Ірина Левчанівська: світло долі і світла".

Детальніше ознайомитись із творчістю Ірини Левчанівської ви можете завітавши у відділ краєзнавчої роботи.

Дмитро Іващенко: з Україною в серці!

8 ЛИСТОПАДА

100 років від дня народження Д. П. Іващенка (1919–2004) – волинського дисидента

Серед когорти відомих волинських дисидентів визначне місце займає Дмитро Полікарпович Іващенко. Хоча він не є уродженцем Волині, але більшість його життя пройшло саме тут. У Луцьку дисидент вів свою просвітницьку діяльність та був переслідуваний брежнєвським режимом.

Народився Дмитро Іващенко в буремний період Української революції, 8 листопада 1919 року на хуторі поблизу села Шишаки Полтавської губернії (нині – Полтавська область). У підлітковому віці пережив Голодомор 1932–1933 років, який залишив незагоєну рану в його душі. Пізніше згадував, якідучи зі школи якось побачив у полівиснажену голодом жінку. Вона попросила ДмитраІващенка хоча б щось поїсти. Він побіг додому, вхопив жменю патоки, але коли повернувся до поля, жінка вже була мертвою...

У роки Другої світової війни Дмитра Іващенка призвали до лав Червоної Армії. На фронті був поранений, нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Кенігсберга» та «За перемогу над Німеччиною». Мав, до слова, складну військову спеціальність підводного сапера: рятував Дніпрогес, який мали підірвати нацистські окупанти. Завершився його бойовий шлях на ріці Одер.

Після перемоги над нацистським ІІІ Рейхом та демобілізації повернувся в Україну. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету імені Мечникова, навчання в якому розпочав ще перед війною. З 1947 року працював учителем на Волині. Спочатку викладав у школах, потім – у Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки.

В педінституті Дмитро Полікарпович очолив літературну студію, де не боявся говорити студентам правду про злочини сталінського режиму, порушення прав людини у СРСР. Заохочував до вільного вираження своїх думок і студентів. Поступово сформувалася група найактивніших літстудійців, до якої входили Марія Мельничук, Анатолія Панас, Кость Шишко, Мирослава Герасимович, Олеся Ковальчук, які часто збиралися і поза інститутом. Цій діяльності сприяла хрущовська «відлига», яка розпочалася у 1956 році після засудження на ХХ з’їзді КПРС культу особи Сталіна та послаблення цензури.

У лютому 1964 року до Луцького педінституту з Горохівщини перевели молодого викладача історії, аспіранта Львівського державного університету Валентина Мороза. Він теж долучився до роботи літературної студії. З його приходом розмови стали набувати не просто проукраїнського просвітницького, але й політичного підтексту. Це викликало занепокоєння у керівництва педінституту. В жовтні 1964 року в СРСР стався переворот – Хрущова було усунуто від влади, розпочалися брежнєвські «заморозки». Це не провіщало вільнодумній українській інтелігенції нічого хорошого.

Восени 1964 року кандидатуру Валентина Мороза «провалили» на вченій раді, і він поїхав викладати до Івано-Франківського педінституту. Однак, Дмитро Іващенко продовжував свою просвітницьку роботу на чолі літературної студії при Луцькому педінституті. Продовжував її діяльність підтримувати і Валентин Мороз, який постійно навідувався до Луцька, привозячи з Галичини заборонену самвидавну літературу.

Активна діяльність Дмитра Іващенка і Валентина Мороза призвела до того, що вони стали одними з перших репресованих дисидентів за часів брежнєвської реакції. Загалом, у серпні – вересні 1965 року в Луцьку, Івано-Франківську, Тернополі, Львові, Києві, Одесі, Феодосії за «антирадянську пропаганду та агітацію»працівники КДБ УРСР заарештували більше двадцяти шістдесятників. Ці репресивні дії брежнєвського режиму проти українських «незгідних» увійшли в історію під назвою «перший покіс».

1 вересня 1965 року управління КДБ по Волинській та Івано-Франківській областях арештували Дмитра Іващенка та Валентина Мороза й порушили проти них кримінальні справи. Їх звинуватили за статтею 62 ч. 1 КК УРСР «Антирадянська агітація та пропаганда» і за статтею 64 КК УРСР «Організаційна діяльність спрямована до здійснення особливо небезпечних державних злочинів, а також участь в антирадянській пропаганді». Вів справи арештованих старший лейтенант КДБ Микола Кольчик.

Проти репресій почала протестувати громадськість. Так, 4 вересня 1965 року в київському кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму кінорежисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів виступили журналіст В’ячеслав Чорновіл, поет Василь Стус та літературний критик Іван Дзюба (в наступні роки всіх їх чотирьох ув’язнили). У листопаді 1965 року на захист заарештованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української науки і культури звернулися з листом у ЦК КПРС – вони вимагали гласності у справах заарештованих і справедливих судових розглядів.

Судовий процес у Луцьку формально проходив начебто відкрито, але фактично на засіданні перебували майже виключно компартійні і комсомольські активісти. Підсудні не визнали себе винними. На їхню користь свідчила й більшість студентів літературної студії, яких за це потім піддали різного роду переслідуванням. Зрештою, 20 січня 1965 року Волинський обласний суд під головуванням судді І. Целуйка виніс вирок: Валентину Морозу – 4 роки таборів, Дмитру Іващенку, враховуючи його фронтові заслуги, 2 роки ув’язнення.

Під переслідування потрапила й дружина Дмитра Полікарповича, відома у Луцьку вчителька Віра Іващенко (Мисан).Створений нею музей родини Косачів закрили, а її позбавили роботи у школі. Тож вона була змушена працювати вихователькою у дитсадку. Лише у 1972 році зуміла отримати роботу в новозбудованій луцькій школі №17.

Відбував покарання Дмитро Полікарпович у таборі №11 поблизу села Явас Мордовської АРСР.В ув’язненні затоваришував із художником Опанасом Заливахою, мистецтвознавцем Богданом Горинем, філологом Михайлом Осадчим. Працював Дмитро Іващенко пресувальником фанери в загазованому кислотними випарами цеху. Там же працював і найближчий його приятель Анатолій Шевчук. Від важких умов праці у Дмитра Полікарповича загострився ревматизм. Не полишав він і дисидентської діяльності: зокрема, виготовляв в’язням сувеніри, в які запресовував статті, заяви, протести і вони передавали їх рідним на побаченнях. В ув’язненні вів щоденник, який нині зберігається у Волинському краєзнавчому музеї.

Після повернення на Волинь Дмитрові Іващенку заборонили викладати у міських навчальних закладах. Тож він учителював десять років у селі Поромів Іваничівського району Волинської області. Там плекав талановитих учнів, зокрема, пізніше відомих письменників та журналістів Олега Потурая та Віктора Вербича Вийшовши на пенсію, ще працював у поліських селах:Клітицьку Камінь-Каширського району та Річицях і Гірниках Ратнівського району. Як неблагонадійний перебував під постійним наглядом КДБ.

У роки незалежності Дмитро Іващенко вчителював у луцькій гімназії №21, де заснував літературну студію «Первоцвіт». Успішно нею керував і виховав тут не одну майстриню слова: Софію Стасюк, Вікторію Литвак, Олену Пашук… Тут же, у Луцьку, 13 липня 2004 року Дмитро Полікарпович відійшов у вічність. Поховали дисидента на кладовищі в селі Гаразджа Луцького району. У 2006 році у 55-му мікрорайоні Луцька його іменем названо вулицю. В 2009-му на могилі подружжя Іващенків, за сприяння міської влади Луцька, встановили пам’ятник. 

Сергій Лис

       

 У відділі краєзнавчої роботи експонується виставка, присвячена Дмитру Іващенку. 

Запрошуємо Вас ознайомитися!

Література:

Іващенко Д. Сім місяців у слідчому ізоляторі / Д. Іващенко // Нар. трибуна. – 1990. – 25 жовт. 

Іващенко Д. Солодкі плоди соціалізму / Д. Іващенко // Нар. трибуна. – 1990. – 13 верес.

Іващенко Д. Чому я – за Кучму / Д. Іващенко // Луцьк. замок. – 1999. – 11 листоп. – С. 9.

***

Лис С. В. Слово поза цензурою : самвидав як феномен культури і суспільно-політичної думки 1960-х – 1980-х (Західна Україна) : монографія / С. В. Лис. – Луцьк : Твердиня, 2008. – 76 с.

Мороз Р. В. Проти вітру : спогади дружини українського політв'язня / Р. В. Мороз. – 2-ге зі змін й доп. – Харків : Права людини, 2012. – 288 с.

Іващенко Дмитро Полікарпович // «Роде наш красний…» : Волинь у долях краян і людських документах. – Луцьк, 1996. – Т. 1. – С. 345–360.

Лис С. Волинська інтелігенція в русі опору в другій половині 60-х – першій половині 80-х років ХХ ст. / С. Лис // Волинь очима молодих науковців : минуле, сучасне, майбутне. – Луцьк, 2007. – Т. 1. – С. 25–27.

Ковальчук Л.  Нас було семеро / Л. Ковальчук // Реабілітовані історією: у 27 т. Волинська область / авт. тексту М. М. Кучерепа,  В. В. Вісин,  О. Ю. Ленартович,  В. В. Оніщук,  О. І. Півень,  О. П. Сущук. – Луцьк, 2010. – Кн. 1. – С. 517–529.

Хмелюк М. Літературна справа життя Дмитра Іващенка / М. Хмелюк // Волинь філологічна : текст і контекст. – Луцьк, 2012. – Вип. 13. – С. 20–28.

Балик Н. «Багато літ моє прізвище не згадувалось» / Н. Балик // Волинь. – 1997. – 6 лют. – С. 4.

Вербич В. Не стало вчителя вчителів / В. Вербич // Сім’я і дім. Нар. трибуна. – 2004. – 15 лип. – С. 4.

Віктор В. Дмитро Іващенко : з Україною в серці / В. Віктор // Луцьк молодий. – 1999. – 4 листоп. – С. 2.

Вшанували пам’ять учителя-дисидента // Сім’я і дім. – 2009. – 8-14 жовт. – С. 2.

Горинь Б. Не тільки про себе : докум. роман / Б. Горинь // Дзвін. – 2009. – № 1. – С. 26–71 ; № 2. – С. 32–93 ; № 3–4. – С. 28–86.

Гуменюк Н. І в храм поезії із вчителем ввійти / Н. Гуменюк // Проблеми педагогічних технологій. – Луцьк, 1997. – Вип. 1. – С. 45–49.

Данилюк В. Фронтова любов луцького дисидента / В. Данилюк // Волин. газ. – 2017. – 16 лют. – С. 12.

Ковадьчук Л. Був прикладом громадянської поведінки / Л. Ковальчук // Луцьк. замок. – 2006. – 3 серп. – С 12.

Кома С. На честь незламного / С. Кома // Волин. газ. – 2017. – 7 груд. – С 4.

Кутник І. Подарунки колишньому дисиденту / І. Кутник // Вісник. – 2001. – 20 верес. – С. 3.

Конончук О.  Повернення "волинського Чорновола" / О. Конончук // Волин. газ. – 2018. – 3 трав. – С. 2.

Лис В. Подвижники національного відродження / В. Лис // Волинь-нова. – 2009. – 8 жовт. – С. 3.

Лівіцька О. Вулиця імені лучанина / О. Лівіцька // Волинь. газ. – 2006.  – 31 серп. – С. 14.

«Наш вчитель був взірцем…» // Нар. справа. – 2003. – 13 листоп. – С. 3.

Обухович Л. Дисидент…в’язень…викладач семінарії / Л. Обухович // Волин. єпарх. відом. – 2014. – № 12 (груд.). – С. 6.

Потурай О. Турбота про ветерана / О. Потурай // Луцьк. замок. – 2001. – 11 жовт. – С. 11.

Потурай О. Учитель став дисидентом, бо читав студентам твори Симоненка / О. Потурай // Вісник. – 2001. – 23 серп. – С. 8.

Рожко В. Дивоквіти душі / В. Рожко // Освіта. – 2017. – 12–19 квіт. – С. 10.

Романюк Н. Місце зустрічі – Я вас : Саме там лучанин Дмитро Іващенко познайомився з українськими «шестидесятниками» / Н. Романюк // Досвіт. зоря. – 2002. – 28 лют. – С. 13.

Сагайдачний А.  Реліквія від студентського друга / А. Сагайдачний // Волин. газ. – 2018. – 20 верес. – С. 4.

Токарчук Л. Він був учителем вчителів і людиною – наскрізь / Л. Токарчук // Волинь-нова. – 2015. – 7 листоп. – С. 9.

Юхта М.  За віком вік, за культом культ... / М. Юхта // Волин. газ. – 2018. – 10 трав. – С. 1, 9.

Якименко М. Їх волю не зламав режим / М. Якименко // Голос України. – 2009. – 3 жовт. – С. 6.

***

Лис С.  1 вересня 50 років з часу першого «покосу» українських дисидентів: арешту у Луцьку В. Мороза та Д. Іващенка (1965) / С. Лис // Календар знаменних і пам'ятних дат Волині на 2015 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА, Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки. – Луцьк, 2014. – С. 133–139.

***

Видатні волиняни : Дмитро Іващенко [Електронний ресурс] // Волинська правда : сайт. – Режим доступу : https://pravda.lutsk.ua/. – Назва з екрану.

«Сіль землі» волинської: Дмитро Іващенко [Електронний ресурс] // Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки : сайт. – Режим доступу : https://eenu.edu.ua/uk/articles/sil-zemli-volinskoyi-dmitro-ivashchenko. – Назва з екрану.

Іващенко Дмитро Полікарпович [Електронний ресурс] // Дисидентський рух в Україні : сайт. – Режим доступу : http://museum.khpg.org/index.php?id=1330809784. – Назва з екрану.