понеділок, 30 листопада 2020 р.

Історик-архівіст, якого знають у світі

 

5 грудня 2020 року виповнилося  80 років від дня народження  Володимира Рожка – історика, архівіста, краєзнавця, кандидата церковно-історичних наук, Почесного професора Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, дійсного члена Інституту дослідів Волині у Вінніпезі.

Володимир Євтухович є автором понад 46 книг, близько трьох тисяч публікацій в журналах, збірниках, альманахах, газетах з історії Української Православної Церкви на Волині.

За заслуги у науково-дослідній праці, відродженні духовності України, Волині та утвердженні Помісної Української церкви нагороджений Святійшим патріархом Філаретом орденом Святого архистратига Михаїла, орденами Святого Володимира III і II ступеня, численними грамотами і подяками найвищої церковної і державної влади України та Волині зокрема.

У відділі краєзнавчої роботи функціонує виставка присвячена нашому видатному краянину «І сіяти зерно я буду завжди, аж поки судилося жити».



Невичерпний біль втрати горить у наших душах, адже Володимир Рожко був добрим Другом нашої книгозбірні, з якою автора поєднують довгі роки творчої співпраці. Чисельні презентації книг Володимира Рожка та знимки на згадку – свідки тому. Працівники відділу краєзнавчої роботи в знак скорботи створили відео пам’яті про Володимира Рожка.








четвер, 19 листопада 2020 р.

Нове краєзнавче видання у бібліотеці

    Заслужений журналіст України, багатолітній редактор Творчо-виробничого об'єднання радіомовлення Волинської облдержтелерадіокомпанії, уродженець села Доросині на Волині Василь Федчук зробив цінний дарунок для читачів нашої книгозбірні. 


Нове краєзнавче дослідження автора - це статті, нариси, розповіді, інтерв'ю, які вже бачили світ у всеукраїнській газеті "День" та інших обласних періодичних виданнях. Чимало розвідок присвячено рідному селу, його людям, борцям за незалежність України.


    Ця вагома праця займе чільне місце у фондах бібліотеки  та буде цінною для журналістів, дослідників краю, тих хто хоче пізнати історію Волині.

    Василь Володимирович багатолітній читач відділу краєзнавчої роботи Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки. Тож, щиро бажаємо нашому дорогому краянину нових творчих злетів у царині краєзнавстава.

    З поважною любов'ю працівники відділу краєзнавчої роботи!

понеділок, 16 листопада 2020 р.

Незабутній Ніл Хасевич: творив і боровся в ім'я України

 

25 листопада минає 115 років від дня народження українського художника, графіка, активного громадського і політичного діяча, члена ОУН і УГВР.


У відділі краєзнавчої роботи представлено виставку «Незабутній Ніл Хасевич: творив і боровся в ім'я України», на якій представлені книги про життєвий та творчий шлях Ніла Хасевича.


Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту Волинської губернії. Його батько, Антон Хасевич, був православним дияконом. Тож закономірно, що початкову освіту Ніл Хасевич здобував у церковно-приходській школі, а потім навчався у духовній семінарії в Житомирі. Образотворчому ж мистецтву, до якого в нього змалку проявився великий талант, він спочатку навчався у майстерні іконопису.

У 1918 році Ніл з матір’ю повертались із Рівного і на деражнянському залізничному переїзді потрапили під потяг. Федотія Хасевич загинула, а юнак втратив ліву ногу. Після лікування (до речі, Ніл сам виготовив собі дерев’яного протеза) він навчався у майстерні Василя Леня в Рівному. Потому рік працював помічником іконописця. Здобував також і світську освіту – у Рівненській українській гімназії. Коли французька залізнична компанії виплатила матеріальну компенсацію за каліцтво, Ніл Хасевич вирішив потратити її на здобуття вищої освіти і поступив до Академії мистецтв у Варшаві, куди його у 1926 році зарахували вільним слухачем.

У лютому 1930 року Ніл Хасевич став уже повноправним студентом Варшавської Академії мистецтв. Студіював малярство в майстерні професора Котарбінського та декоративне гобеленове ткацтво у професора Чайковського, але остаточно обрав для себе факультет графіки та майстерню відомого польського графіка Владислава Скочиляса. Щоб опанувати графічне мистецтво кириличного письма, від руки гусячим пером «переписав» Пересопницьке Євангеліє. Працював у галузі станкової та книжкової графіки, опановував дереворит і лінорит. А ще в Академії Ніл Хасевич став одним із фундаторів мистецького гуртка «Спокій», яким опікувались митрополит УГКЦ Андрій Шептицький і сенатор польського Сейму від української громади Волині Степан Скрипник (майбутній митрополит УАПЦ Мстислав).

У 1931 році Ніл Хасевич був відзначений Почесною нагородою «Ватикан» за картину «Прання». А за портрет гетьмана Івана Мазепи отримав почесний диплом Варшавської Академії. Загалом з 1931 по 1943 роки мистецькі роботи Ніла Хасевича експонувалися на 35 виставках у Варшаві, Львові, Луцьку, Рівному, Празі, Берліні, Римі, Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анжелесі та інших містах. У 1939 році побачив світ перший альбом митця – «Книжкові знаки Ніла Хасевича».

Окрім мистецтва, Ніл Хасевич активно займався і суспільною діяльністю. Був делегатом крайового з’їзду Волинського українського об’єднання, що відбувся 1935 року в Луцьку. Цій легальній українській партії він допомагав у виданні газети «Українська нива» та створенні у містах і селах Волині просвітянських гуртків і українських бібліотек. У 1938 році виконав екслібрис для Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Разом з тим, він все сильніше прилучається до підпільної боротьби Організації українських націоналістів. Був добре знайомий із Степаном Бандерою та його дружиною Ярославою Опаровською.

Початок Другої світової війни застав Ніла Хасевича у його рідному Дюксині. В селі він намалював низку ікон, які знаходилися в місцевій церкві до 1943 року, коли нацисти спалили Дюксин. Працював учителем у школі, співав у церковному хорі. До речі, на зламі 1930–1940 років Ніл Хасевич ще й упорядкував збірку своїх віршів та навіть створив до них музику. Але в умовах війни вона так і не була опублікована.

З початком радяно-німецької війни у 1941 році Ніл Хасевич стає суддею у районному центрі Деражному, погодившись на цю посаду, аби допомагати землякам. У 1941–1942 роках він також ілюстрував рівненську газету «Волинь», яку редагував відомий український письменник Улас Самчук. Іноді в газеті публікували і статті Ніла Хасевича.

Наприкінці 1942 року Ніл Хасевич іде у підпілля і стає воїном Української повстанської армії. Там його знали як «Бей-Зота», «Старого», «333», «Левка», «Джмеля», «Рибалку». Був членом Крайової референтури пропаганди в УПА-«Північ», працював у редакції підпільного журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець», «Хрін». Керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки). Він же розробив ескізи більшості грошових знаків повстанців, так званих «бофонів», а ще – прапорів, печаток, відзнак підпілля. Навчав мистецтву гравюри молодих художників, які відходили вже на інші терени ілюструвати підпільну літературу та агітаційну продукцію. По суті, в повстанському середовищі Ніл Хасевич створив цілу мистецьку школу.

Від української інтелігенції Ніла Хасевича обрали до створеної у підпіллі Української Головної Визвольної Ради, що була водночас і повстанським  урядом, і парламентом. Він був чи не єдиним уродженцем Волині, удостоєним цієї честі. Згодом, у 1948 році, УГВР нагородила Ніла Хасевича «Срібним Хрестом Заслуги» та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах» – за особливий внесок у визвольний рух. Оскільки ж терор підрозділів МДБ та «истребительных батальйонов» ставав все жорсткішим, а сили українського руху опору в умовах тотальної сталінської блокади поступово слабшали, то, аби врятувати талановитого митця-патріота, йому запропонували нелегальними каналами емігрувати за кордон. Та він рішуче відмовився.

У 1951 році мистецькі роботи Ніла Хасевича, які викривали потворні сторони радянської дійсності, потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН і були опубліковані у США в альбомі «Графіка у бункерах УПА». Такого політичного ляпасу міжнародного масштабу Сталін не міг стерпіти. З Москви надійшов наказ негайно «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича. Для розшуків митця створили спеціальну міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Б. Скляр. Вона й розпочала справжнє полювання на Ніла Хасевича.

Зрештою, останню схованку митця було виявлено. 4 березня 1952 року підрозділи МДБ оточили повстанський схрон неподалік від села Сухівці Рівненського району. «Бей-Зот» та ще двоє вояків УПА, які були разом з ним у криївці, відмовилися здатися в полон і загинули в нерівному бою. Чекісти привезли до Клеваня їхні тіла, які майже три дні пролежали під дубом – для залякування місцевого населення. Після цього загиблих відвезли у невідомому напрямку. Де поховали радянські карателі тіло митця – й досі невідомо.

Як і в Тараса Шевченка та, пізніше, Василя Стуса, життя Ніла Хасевича обірвалося у 47 років. Та це було життя сповнене внутрішньої правди справжньої творчості, любові до свого народу та незламного стоїцизму. Про це говорять і його власні слова, які він написав в одному з листів незадовго до загибелі: «Я не можу битися з ними (ворогами) зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб весь світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються… Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!»

Лис С. 13 листопада 110 років від дня народження Н. Хасевича (1905–1952) – українського художника-графіка, вояка УПА / С. Лис // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2015 рік / упр. культури Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд. Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2014. – С. 161–164.

 

 

 

середу, 11 листопада 2020 р.

Василь Простопчук – енергія життя, енергія творення

            19 листопада минає 68 років від дня народження відомого українського письменника та  журналіста Василя Васильовича Простопчука.



Василь Простопчук з 17 вересня 1979 року до квітня 2016 року був головним редактором волинського тижневика «Віче». Він – заслужений журналіст України. Його ім’я внесено у Книгу рекордів України, адже він найдовше в Україні безперервно очолював одне й те ж видання.

Василь Васильович – автор багатьох ліричних, гумористичних і дитячих книг. Як поет, він заявив про себе хоч і пізно, але досить зріло. Його ніжна інтимна лірика, його влучне сатиричне слово свідчать про не пересічність таланту. Це поет-лірик, поет-сатирик, поет-пісняр.

Також Василь Простопчук є автором найменшої книжечки в Україні, яка була в продажу, – «Що у ста на устах».

Василь Васильович Простопчук брав активну участь у спорудженні пам’ятника Олені Пчілці біля бібліотеки її імені в Луцьку.

У відділі краєзнавчої роботи Волинської ДОУНБ імені Олени Пчілки представлена виставка «Василь Простопчук – енергія життя, енергія творення».


 

Важко жити. А ще важче писати автобіографію.

Василь Простопчук.

Василь Васильович Простопчук народився 19 листопада 1952 року. Із публікацій у районній та обласній пресі розпочався у 1969 році творчий шлях учня Поповичівської восьмирічки Василя Простопчука, уродженця села Поповичі Ковельського району Волинської області. Успішно закінчивши у 1970 році Голобську десятирічку, Василь Простопчук того ж року вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Знайомиться з мистецькою елітою столиці, бере участь у студентській літературній студії імені Чумака (СіЧ), виходить з неї разом з Віктором Барановим і Станіславом Чернілевським у 1972 році на знак незгоди з перейменуванням на студію імені Рильського (СіР), публікується у республіканській пресі, виступає на радіо…

Після п’яти університетських років – робота у волинській газеті «Молодий ленінець». Працює кореспондентом, завідуючим відділом, а з вересня 1979 року – редактором цієї газети, яка досягає третього тиражу в Україні серед молодіжних видань. У період перебудови «Молодий ленінець» змінює назву на «Молоду Волинь», і газета першою в області надає свої шпальти для виступів лідерів Народного руху, а Василь Простопчук водночас створює і очолює Волинську асоціацію сатириків та видає ще одну газету – «Нате», яка у 1992 році займає перше місце серед сатиричних періодичних видань на Всеукраїнському фестивалі гумору в Києві. У часи становлення української держави обласна молодіжна газета, а пізніше громадсько-політичний тижневик «Віче» стає одним із державотворчих центрів на Волині, а її головний редактор удостоюється ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, Почесної грамоти Кабінету Міністрів України, звання «Заслужений журналіст України».

Член національних спілок письменників і журналістів України Василь Простопчук – автор понад п'яти десятків ліричних, сатиричних і дитячих книг, зокрема дев'ятитомного видання афоризмів «Непристольні гноми», багатьох популярних пісень, які були лауреатами і дипломантами всеукраїнських фестивалів «Пісня року», «Пісенний вернісаж» і «Шлягер», один з авторів лібрето балетної вистави «Неминуча» у постановці Волинського академічного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка.

Простопчук В. Автобіографія / В. Прстопчук [Електронний ресурс] // Простопчук: офіційний сайт Василя Простопчука : сайт. – Режим доступу : https://prostopchuk.com/biography. – Назва з екрану.

 


вівторок, 10 листопада 2020 р.

125 років від дня народження Галини Орлівни (1895 –1955) – української письменниці

 

16 листопада минає 125 років від дня народження української письменниці доби Розстріляного відродження, перекладачки, актриси, педагога Галини Іванівни Мневської (літературний псевдонім Галина Орлівна).



Мневська Галина Іванівна (літературний псевдонім Галина Орлівна) народилась 16 листопада 1895 року в селі Каладенці на Полтавщині. З дитинства і юних літ винесла любов до поетичного слова, пісні, театру. Писати й друкуватися почала ще на початку 1920-х, одночасно з працею актриси театру – спочатку в мандрівних трупах, у Київському молодому театрі, театрі ім. Франка у Вінниці, у Львові. Окремими виданнями виходять збірки "Шляхом чуття" (Львів, 1921) і "Перед брамою" (1922, Львів). Тут же, у Львові, молода актриса й початкуюча письменниця знайомиться з уже відомим письменником Климом Поліщуком, емігрантом з Великої України, автором кількох збірок оповідань, нарисів, поезій. Вони одружуються, і 1922 року в містечку Бережани у них народжується донька, якій дали ім'я Леся. З 1925 року молода творча сім'я живе у Харкові. Галина Орлівна (Поліщук) переживає творче піднесення. Вона друкується в часописах "Червоний шлях", "Життя і революція", "Глобус", "Всесвіт; 1925 року стає членом Спілки письменників "Плуг". У Харкові видала збірку повістей "Емігранти" (1929), збірки оповідань "Бабський бунт" і "Жага" (обидві – 1930), періодично виходять і окремі її літературні твори.

З 1928 року починається темна смуга в житті молодої талановитої актриси й письменниці: спочатку розлучення з Климом Поліщуком, далі – у 1931-му – арешт і заслання, а відтак – розлука, яку пережити було найважче, з донькою. "Жити без тебе – це краще не жити. У мене ж тільки й зосталося, що ви з бабунею", – писала Галина Іванівна до донечки.

Ще 1930 року у Харківській в'язниці Галина Орлівна познайомилася з волинянином Яковом Захаровичем Возним, неправедно звинуваченим у шпигунстві й шкідництві. Заслання обоє відбували в Казахстані. Після відбуття терміну заслання Галина Орлівна і Яків Захарович, одружившись і забравши матір Галини Іванівни Софію Мневську і доньку Лесю Поліщук, оселилися в Актюбинській області (Казахстан), адже їм було заборонено повертатися в Україну.

Галина Іванівна вчителювала в Мартунській середній школі Актюбинської області (нагороджена значком "Відмінник народної освіти КРСР"); дружно сім'єю боролися за виживання в чужій стороні, під постійним наглядом відповідних органів; донька Леся здобула університетську освіту. Поривалися в Україну, але поки був живий Сталін, про повернення годі було мріяти. А коли така можливість з'явилася – Галина Іванівна була вже важко хвора. Яків Захарович докладав багато зусиль для порятунку коханої дружини, але діагноз був немилосердним. У казахстанських пісках навіки залишилась Софія Мневська. Донька Леся Климівна стала викладачем Алма-Атинського університету. 1954 року Яків Захарович і Галина Іванівна повернулись в Україну. Після прощання з Києвом, з пам'ятними серцю місцями Яків Захарович перевіз дружину до містечка Голоби, звідки сам був родом, де вона й померла 21 березня 1955 року.

1995 року, до 100-річчя від дня народження письменниці-вчительки Галини Орлівни на її могилі було встановлено пам'ятник.

Наталія Пушкар 

 

Література:

Орлівна Г. Крізь чад ; ЇЇ очі ; Павутиння та ін. / Г. Орлівна // Світязь : альм. Волин. орг. Спілки письменників України.  – Луцьк, 1995. – Вип. 3. – С. 81–85.

Орлівна Г. Новели / Г. Орлівна // Україна. – 1990. – № 29. – С. 15–17.

 

***

Пасюк І. М. Голоби : іст.-краєзн. нарис / І. М. Пасюк, В. П. Марчук. – Луцьк : Надстир'я, 2007. – 133 с.

Про Галину Орлівну – с. 80.

Галина Орлівна // Роде наш красний : Волинь у долях краян і людських док. / заг. ред. М. І. Дубина. – Луцьк, 1996. – Т. ІІ. – С. 66–73.

Клим Поліщук // Роде наш красний : Волинь у долях краян і людських док. / упоряд. Л. К. Оляндер. – Луцьк, 1996. – Т. 1. – С. 86–96.

Онуфрійчук М. А. Калина на могилі / М. А. Онуфрійчук // Онуфрійчук М. А. З минулих літ : ст., есеї, інтерв'ю / М. А. Онуфрійчук. – Луцьк, 2018. – С. 316–318.

Байда Г. Галина Орлівна. Шляхом щастя і страждання / Г. Байда // Високий замок + Волинь. – 2000. – 24 листоп.

Пам'ять : Галину Орлівну на Волині не забули // Волинь. – 2000. – 23 листоп.

 

***

Дудар Т. 16 листопада 110 років від дня народження Г. І. Орлівни (1895–1955) / Т. Дудар // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2005 рік / Упр. культури Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред. Е. С. Ксендзук. – Луцьк, 2004. – С. 113–115.

Ольшевський І. Галина Орлівна / І. Ольшевський // Волинь літературна. – Луцьк, 2005. – Вип. 2. – С. 34–37.

 

Пушкар Н. 16 листопада 125 років від дня народження Г. І. Орлівни (1895 –1955) – української письменниці / Н. Пушкар // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2020 рік / Волин. обл. рада ; Упр. культури, з питань релігій та національностей Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей ; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Тернопіль, 2019. – С. 230–233.

 

 

 

 

75 років від дня народження А. О. Маренич (1949) – народної артистки України

Талановита волинська співачка Антоніна Олександрівна Маренич народилася 17 березня 1949 року. Любов до музики в маленької Антоніни зароджу...